Нестримно пне угору, одначе зтрухли крила
Та ще й кінець не небо – кахлі й стеля.
Давно ж мені всю правду ненька говорила,
А я ще й досі у полоні його хмелю.
В думках тобі ввесь час пишу вірша
Обличчям ниць, чи навіть просто долі.
По лезу гострого, як сталь, ножа
Втечуть недопалки моєї сили й волі.
Тебе я впізнаю не через голос й кроки
Парфумів шлейф п’янить сильніш вина
Три місяці, що ми знайомі поки,
Мене у себе всмоктуєш до дна.
Дивлюсь в твоїх очей кофейну гущу
І так скрипить душа, немов скрижалі.
Колись заповнив – зараз тільки пуща,
Серденько ниє на Голгофі жалю.
Ось так завжди…надію дарувавши,
Зумій ти головне запам’ятати.
Чиєсь життя в лещатах міцно зжавши,
Зумій все вберегти, а не зламати.
А як байдуже це тобі буття
Й про інше мрієш ти глухої ночі,
Зумій хоч в чомусь досягти пуття,
Якщо, звичайно, буде сили й мочі.
