Глава ІІ
Валентинові, який неодноразово чув від Сергія відверті подробиці про своє невдале сімейне життя, здавалась дивною різниця між ними в цьому питанні. Сергій, що всі роки подружнього життя зберігав вірність своїй дружині, залишився, незважаючи на це, один без сім’ї. І хоч з роками почуття Сергія до неї почали поступово згасати, але все ж... Сам же Валентин підійшов до питання утворення сімейного вогнища з запізненням, досить прагматично, без полум’яних і бурхливих почуттів, дозволяв собі залицятися до інших жінок, з приводу чого у них з дружиною відбувались неодноразові “розбори польотів”. Однак, прожили вони разом вже багато років, вважалися серед друзів, знайомих та сусідів зразковою сім’єю і жодного разу у них не доходило до того, щоб ставити питання про розлучення. Щоправда, Валентин знав, що і Ольга, з свого боку, не була Джульєттою, закоханою в Ромео.
Познайомили їх, коли Валентин вже кілька років працював в інституті, писав дисертацію і був на гарному рахунку у керівництва. Це, однак, не заважало йому заводити час від часу короткочасні любовні інтрижки як в інституті, так і на стороні. Але, завдяки якійсь легкій і веселій вдачі, це не завдавало відчутних втрат його репутації. І коли одного разу під час відзначення дня народження співробітника Валентин з досить серйозним виглядом на обличчі зробив заяву, що досить йому вже гуляти, а прийшов час подумати про сім’ю, начальник відділу, професор Северінов згадав, що у його брата є донька, багато років як на виданні.
Ольга свого часу закінчила хімічний факультет університету і збиралась присвятити себе благородній для неї справі виховання дітей в школі. Але батько, що був на той час вже заступником директора науково-дослідного інституту, наполіг, щоб дочка прийшла працювати до нього в інститут, тим більше, що спеціалісти-хіміки були йому потрібні. Хоч і не дуже приваблювало Ольгу щоденне проведення одноманітних наукових дослідів з пробірками, колбами, апаратами Кіппа, пальниками Бунзена, але звикла вона однаково серйозно ставитися до будь-якої справи, за яку бралась. А тому, наступивши на горло своїй пісні, з головою поринула у роботу, забувши про все, що відбувалось за її межами.
Добре це, чи погано – важко відповісти однозначно. Певно, в нашому житті в усьому треба мати відчуття міри, відчуття простору і часу – де і коли яку рису свого характеру виявляти більш або менш акцентовано. Але ж, мати таке відчуття – це ідеальний випадок. Чи багато знаємо ми таких людей навколо себе? Чи самі це вміємо регулювати? Якщо покласти руку на серце, то навряд чи.
Не можна сказати, що Ольга не дивилась на себе в дзеркало, не слідкувала за собою, забувала, що вона – жінка. Навпаки, вона знала, що має вигляд достатньо привабливий і чоловіки на неї звертають увагу, однак, ще з студентських часів якось звикла думати про одруження і сім’ю, як про щось у перспективі, що нікуди від неї не дінеться, а на сьогодні є більш важливі справи. Заводити знайомства “на вулиці” не звикла, в колегах по роботі підсвідомо не вбачала потенційних наречених. Можливо, в цьому були якісь прорахунки материнського виховання, але Ольга вважала, що самій спеціально займатись пошуком і знайомствами не дуже пристойно, що треба просто жити серед людей, а щастя само тебе знайде...
Але ж – не знаходило, блукало якимись манівцями, а роки минали один за одним. Іноді, сидячи теплими літніми вечорами на веранді дачного будинку, мріяла Ольга і про своє сімейне гніздо, дітей, чоловіка. Але уявлялось все це вже ніби в готовому вигляді, як таке, що з’явилось звідкілясь саме собою. Попередні етапи знайомства з незнайомим хлопцем, його залицяння і поступове перетворення його в кохану людину, майбутнього чоловіка чомусь повністю випадали з її уяви. Не могла Ольга такого собі уявити. Важко було їй самій собі зізнатись в тому, що в усіх мріях і уявленнях душевних сімейних сцен в образі чоловіка проглядала до болю рідна і тепла постать батька. Цей стереотип ідеалу і єдино можливого чоловіка в сім’ї настільки був закріплений з дитинства в її свідомості матір’ю, до нестями закоханою в її батька, що Ольга будь-якого хлопця чи чоловіка мимоволі порівнювала з батьком і жоден з них такого порівняння не витримував навіть у першому наближенні.
Пройшло біля двох місяців після того, як начальнику Валентина Володимиру Петровичу Северінову спало на думку познайомити його зі своєю племінницею. Якраз у Володимира Петровича наближався день народження, оскільки ж в розпалі була червнева спека, то він вирішив запросити співробітників відділу на суботу до себе на дачу. Сад вже був старий і тінистий, з берега Дніпра віяло прохолодою. Головний інженер відділу організував музику. Столи накрили в саду під деревами.
Зазвичай Володимир Петрович святкував день народження на роботі, а із рідні приходила лише дружина з купою різних каструльок і мисок з салатами. Цього ж разу, оскільки йому виповнювалось 55 років, а це вже хоч і маленький, а все ж вважається як ювілей, то він запросив свого брата Миколу Петровича з сім’єю. Працювали і жили вони в різних кінцях міста і так вже склалось, що за сімейними та службовими клопотами бачились доволі рідко. Тому Микола Петрович та його дружина охоче прийняли запрошення, радіючи нагоді зайвий раз поспілкуватись з ріднею. А з огляду на те, що, зі слів брата, передбачалась присутність значної кількості молодих співробітників, витягнули з дому і Ольгу.
Володимир Петрович не збирався займатись відвертим зведенням Валентина з племінницею, вбачаючи в цьому якусь неприродність, тому ні про що завчасно не попереджував жодну з сторін. Довго думав, як зробити так, щоб за столом вони опинились поряд, і нарешті разом з дружиною пішов на маленьку хитрість. Порахувавши кількість гостей, вони винесли на один стілець менше, приховавши його поряд. Коли гостей запросили до столу, іменинник всадив родичів так, щоб стілець Ольги виявився з краю, а дружина тим часом притримала Валентина проханням допомогти їй винести пару блюд до столу. Завдяки цьому Валентин, звільнившись, не знайшов собі вільного місця. Тоді Володимир Петрович, бідкаючись, що так прорахувався, дістав прихованого стільця, приставив його біля племінниці і попрохав гостей разом трохи посунутись, щоб Валентин міг сісти до столу. Все вийшло настільки природно, що ніхто нічого не запідозрив.., окрім Валентина. Він у цих справах був вже такий стріляний горобець, що одразу збагнув про наміри свого шефа. Однак, не відчув себе особливо засмученим. Дівчина, хоча і виглядала вже років на 28, була доволі миловидною, тому він вирішив спробувати познайомитись поближче. Щоправда, завдання ускладнювалось тим, що з іншого боку від дівчини сиділи її батьки, тому попервах йому вдалось перекинутись з дівчиною лише кількома малозначущими фразами. Через деякий час, коли гості вирішили зробити маленьку перерву, хто - перекурити, а хто – потанцювати, іменинник покликав брата з дружиною до себе і розпочав довгу розмову. Валентин одразу скористався цією нагодою і запросив дівчину потанцювати. Зважаючи на те, що після кількох гоцалок пішла більш повільна музика, а також, на деяке сп’яніння, Ольга погодилась. За час першого танцю Валентин встиг дізнатися, де дівчина працює, що закінчила, хто її батьки. Також, маючи певні пізнання в психології, відзначив про себе схильність до романтизму її душі, заблукалої в пошуках щастя. Тому у подальшій розмові намагався їй в цьому підігрувати, що одразу почало давати свої результати. Поговорили про поезію, красу нашої природи. Уявили, яким чудовим і загадковим буде цей сад у сріблястому світлі повного місяця. Згадали про Дніпро, і тоді Валентин запропонував прогулятись до берега річки, на що Ольга несподівано для себе погодилась. Хлопець виявився доволі цікавим співрозмовником, тому повертатись до столу явно не хотілося. В якийсь момент їй навіть здалося, що це знайомство є перстом долі. Але одразу схаменулась – не можна так поспішно танути, хіба ж не зрозуміло, що перше враження буває оманливим?
Валентин поставився до нового знайомства досить тверезо, що й сприяло, врешті-решт, більшому успіхові. Гірше у нього виходило у тих випадках, коли він був надто захоплений об’єктом залицяння і зайве хвилювався. У цьому випадку він подумки відзначав для себе ряд безперечно позитивних моментів:
- дівчина доволі приваблива і обличчям, і фігурою, груди – теж нічого;
- серйозна, не фітюлька якась, але й не “синя панчоха”;
- дочка академіка - заступника директора великого інституту, племінниця шефа.
По всьому виходило, що була варта свічок. Повертаючись, жваво обговорювали проблеми виховання підростаючого покоління, шкільні реформи, торкнулися філософії творчості Льюїса Керролла та її сприйняття підлітками. Валентин вже міцно тримав дівчину під руку. Коли підійшли до садової ділянки іменинника, народ висипав на вулицю і фотографувався на згадку в перерві перед солодким столом. Запросили і їх. Валентин пристав до натовпу і потягнув за собою Ольгу, але вона чомусь відмовилась і пішла на ділянку, пообіцявши скоро повернутись. Валентин одразу відмітив про себе: - Зрозуміло, Ольга нічим на жаль не відрізняється від інших жінок, що сліпо вірять у різні забобони і прикмети, але ж, з іншого боку, якщо вона побоялась фотографуватися поряд зі мною, то це гарний знак.
Не дочекавшись повернення Ольги, Валентин сам пішов у сад. На жаль, її батьки кудись поспішали і вже прощалися. Дружина шефа намагалась умовити їх залишитись на солодкий стіл, але безрезультатно. Ольга покірливо стояла біля батька, не збираючись відходити. Валентин трохи картав себе, що не встиг ні запропонувати зустрітись, ні взяти її телефон. А тим часом сімейство вже попрямувало повз нього до виходу з саду, стиха промовивши: - До побачення. Ольга глянула на Валентина, хитнула йому на прощання головою і винувато посміхнулась, ніби вибачаючись.
Святкування розтягнулось ще десь на годину, а коли стали розходитись, Володимир Петрович підійшов і неголосно запитав:
- Я бачу, ти поклав око на мою племінницю? Гарна дівчина.
- Так, дівчина мені дійсно сподобалась. Але з нею треба або серйозні стосунки заводити, або - не крутити даремно їй голову.
- Ну, і що ж ти вирішив?
- Чесно кажучи, хотів би познайомитись з нею ближче. Але ж, вони так несподівано поїхали, що я не встиг навіть номера телефону в неї попрохати.
- Валентине, від кого я це чую?! І це, з твоїм досвідом? Хіба це проблема для істинного джентльмена? Зателефонуй у довідкову службу інституту і за хвилину будеш знати її службовий телефон. Твій дзвінок на роботу справить на неї враження.
Ольга дійсно зраділа, почувши голос Валентина, і легко погодилась зустрітись. Після цього вони почали зустрічатись, поступово Валентин став своїм у домі академіка, познайомив з Ольгою своїх батьків. По всьому відчувалось, якщо так піде далі, то і до весілля недалеко. Цього вже чекали. Та місяць ішов за місяцем, минув рік, півтора, а в їхніх стосунках прогресу все не помічалось. Одного разу Валентинова мати не витримала і запитала:
- Сину, щось я не можу зрозуміти, які у вас стосунки з Олею? Зустрічаєтесь ви ще, чи вже порвали стосунки?
- Чому? Зустрічаємось, - якось понуро відповів Валентин.
- І скільки ви ще так будете зустрічатись? Час іде. Я хоч доживу, щоб онуків побачити? Ти говорив з нею серйозно щодо ваших стосунків?
- Так, говорив. І неодноразово. Пропонував, як то кажуть, руку і серце.
- І що? Вона тобі відмовила?
- Ні, не відмовила. Але й згоди жодного разу не дала. Просто намагається одразу перевести розмову на іншу тему. А якщо я починаю наполягати, то каже, що не готова зараз дати певну відповідь.
- А може вона тобі голову крутить, а має на прикметі когось іншого?
- Не думаю. Це на неї не схоже… Ні-і. Нікого у неї немає.
- То може вона не кохає тебе? Зустрічається з тобою так, щоб не відчувати себе самотньою і подруги щоб не насміхались.
- Мені здається, що вона й до мене не дуже страждала від своєї самотності. Я не знаю. Пояснень жодних не знаходжу.
- Я вважаю, що ти повинен повестися більш рішуче. Постав питання руба. Скажи, що бажаєш чіткої відповіді – кохає вона тебе, чи ні. А якщо кохає, то нехай дає згоду офіційно оформити ваші стосунки. Посварись, врешті-решт! Впевнена, це її налякає. Не в тому вона віці, щоб довго перебирати хлопцями.
- Мамо, ну навіщо ти так? Я, до речі, теж засидівся в парубках. Добре, спробую поговорити рішуче.
Найближчого ж вихідного Валентин вирішив з’ясувати стосунки, як йому рекомендувала мати. Розмова видалась дійсно дуже гострою. Після ряду чергових відмовок Валентин різко піднявся з крісла і сказав:
- Послухай, мені вже набридла ця невизначеність! Давай, нарешті, розставимо крапки над “і”. Або ти мене кохаєш і даєш згоду на одруження, або – не кохаєш і нам немає більше сенсу мучити одне одного. Попрощаємось і – все!
- Ну чого ти кип’ятишся? Це надто серйозна справа, щоб вирішувати її таким кавалерійським наскоком... Так, ти мені дуже подобаєшся, дуже... Мені раніше ще ніхто так не подобався. Але я не можу для себе ніяк визначити, чи є це дійсно справжнє кохання, про яке пісні складають? Якби ти знав, як мені зараз важко! До речі, ти сам мені ще не сказав, що кохаєш мене. Те, що ти весь час пропонуєш вийти за тебе заміж, ще нічого не означає. А може в тебе якісь інші мотиви?
- От, знаєш, чесно зізнаюсь – коли я з тобою тільки познайомився, то було таке. Були думки, що дочка академіка – це зовсім непогано. Але потім я покохав тебе такою, яка ти є, без будь-яких інших думок, - почав виправдовуватись Валентин, хоча в глибині душі зізнавався собі, що каже не до кінця щиро. Але ж і словами про почуття до Ольги він не погрішив. Кінець кінцем, одне не заважає іншому, чорт забирай!
- Не знаю. Ну от не знаю, і все! Дай мені хоч до завтра подумати.
- Що ж, добре. До завтра, так до завтра. Сподіваюсь, що ти зможеш нарешті прийти до остаточного рішення... – вкрадливим голосом продовжив Валентин, наблизився до Ольги і звів руками її теплі податливі долоні. - Зрозумій, я хочу, щоб ти вірила мені, що я дуже, дуже тебе кохаю. І наполегливість виявляю тому, що бажаю всім серцем, щоб ми завжди були разом. Хочу щодня бути поряд і чути твій голос, і щоб ти чула ніжність мого голосу, відчуваючи тепло моїх рук і мою ласку, як зараз, коли я тримаю твою долоню, кохана. Ти – ніжна мелодія мого серця, що летить до тебе, проникаючи в глибину твоєї душі, коли ми притискаємось одне до одного. І чим більше ми притискаємось - з кожним подихом, з кожним ударом серця все більше відчуваємо, як зростає наше нестримне бажання злитися в одне ціле.
Ольга незчулась, як опинилась в обіймах Валентина і злилася з ним гарячому поцілунку.. І все було б гарно, і завершилось на високій ноті, якби Валентин, захопившись, не передав куті меду і не почав завалювати Ольгу на канапу. Це одразу вивело її із стану запаморочення і примусило різко відсахнутись.
- Ти що, зовсім вже контроль над собою втратив? Забирайся геть!
- Олю, Оленько! Вибач мені! Я дійсно втратив контроль, та хіба це дивно, коли у мене така буря почуттів сколихнулась? Це ж від великого кохання до тебе і хто може дорікнути мені, що, поцілувавши кохану дівчину, в мене дах поїхав? І потім, як можна зрозуміти твої бажання, люба? То ти незадоволена тим, що не знаєш, кохаю я тебе, чи ні, а коли я намагався показати тобі, як сильно тебе кохаю, ти знову незадоволена. Пожалій ти мене, сіромаху! Вибачаєш?
- Комедіант ти якийсь! Ну, як я можу зв’язати з тобою свою долю? Ти ж зовсім несерйозна людина. Добре, іди вже додому.
- Але ж ми завтра зустрінемось? Ти даси мені відповідь – як обіцяла?
- Обіцяла - то обіцяла. Завтра зустрінемось і поговоримо. До побачення!
Ольга провела до дверей Валентина, потім повернулась, сіла на канапу і просиділа, замислившись, до вечора. Коли повернулись батьки, Ольга вийшла на кухню до матері.
- Добрий вечір, мамо.
- Добрий. А що, Валентин не приходив сьогодні? Ви вдень куди-небуть ходили?
- Приходив. Але пішов... Не знаю, що й робити. Сказав сьогодні, що хоче отримати від мене остаточну відповідь, піду я за нього заміж, чи ні.
- Так це ж гарно, що він такий рішучий! Скільки ж можна ще тягнути? А ти не знаєш, що робити? Я тобі просто дивуюсь. Скільки ще ти будеш думати? Дивись – так і в дівках залишишся. Хіба він тобі не пара? Порядний хлопець, працьовитий. Чого тобі ще треба?
- Воно то так... Але от, як я подивлюсь на вас з татом, ніяк не можу уявити, що може в світі бути така ідеальна пара, щоб так кохали, піклувались одне про одного. Хіба зможе Валентин так кохати, бути таким чоловіком, господарем в домі, як батько? І чим більше я про це замислююсь, тим більші сумніви мене охоплюють.
- Боже! Я тобі просто дивуюсь. Ну яка ж ти дурка! Як дитина, одне слово! Мільйони людей живуть своїми сім’ями і не думають про те, чия сім’я краще. Як ти можеш наперед загадувати, як він про тебе буде піклуватись, яким буде сім’янином? Для того, щоб узнати смак яйця, треба його спочатку розбити... Щоправда, кращим чоловіком, ніж батько, Валентин певно не буде – цього я собі теж не уявляю. Але ж – чому він повинен бути гіршим?
- Все, що ти мені зараз кажеш, я вже десятки разів обмірковувала, сама себе дурепою називала, а все одно, не можу пристати до якогось певного рішення.
- Послухай, а може ти його просто не кохаєш? Може він тобі чимось не подобається, та ти сама собі не можеш у цьому зізнатися?
- Чому? Він мені подобається. Я сама йому про це сьогодні сказала. Кохаю... В усякому випадку, мені так здається. А вирішити, що робити, не можу. Послухай. Знаєш?.. Давай так. От, як ти мені зараз скажеш, так я й зроблю.
- Ну, як ти так можеш?! Дівчисько! Тут доля твоя вирішується, а ти поводишся, як мале дитя. Не мені з Валентином жити, а тобі. Хоча, на твоєму місці я б добром не перебирала. Все одно, кращого ти вже навряд чи стрінеш.
- От і добре. Тоді треба погоджуватись, - відповіла, посміхнувшись, Ольга, швидко вийшла до своєї спальні і до ранку проплакала...
Хоча Ольга і не хотіла бучного весілля, але батьки наполягли, і їй довелось поступитися. Після весілля жили попервах у просторому домі академіка, а через три роки, коли вже народилась Таня, Микола Петрович допоміг молодим вступити до кооперативу і ще через півтора роки вони відокремились. Ще через кілька років, коли Микола Петрович загинув в автомобільній катастрофі, Ольга перейшла працювати в інститут до Валентина.
***
Тетянці виповнилося п’ять років, коли Ольга дуже серйозно захворіла. Ще коли робила аналізи, була надія, що пухлина доброякісна. Та вирок лікарів був невтішний. Потрібна була термінова операція на жіночих органах, хоча до останнього не було впевненості, чи не запізно.
Хоч літо 87-го і не балувало теплом, сімейство Стернових разом з тещею на той час вже третій місяць перебувало на дачі, звідки Валентин їздив на роботу. Коли дружину забрали в лікарню, Валентин терміново оформив відпустку і щодня їздив з дачі до лікарні. Ользі конче була потрібна моральна підтримка, оскільки вона швидко почала падати духом.
- Валю, бережи дочку, якщо я помру. - шепотіла вона, хапаючи чоловіка за руку, кожного разу як він заходив до палати і підсаджувався біля ліжка. – Не поспішай одружуватись удруге!
- Олю! Ну, що ти таке кажеш? Як тобі не соромно так руки опускати?!
Та Ольга відвертала обличчя до стіни і мовчки плакала. Валентин тримав дружину за руку і не знав, як ще її хоч трохи підбадьорити. Ще невідомо, як реагував, якби сам опинився в такій ситуації.
Операцію робили кілька годин, і Валентин не знаходив собі місця, чекаючи доки вона закінчиться. Коли ж, нарешті, побачив очі лікаря, що напливали коридором назустріч йому, все ніяк не міг у них розгадати хоч якусь відповідь, перш ніж вона буде безжально озвучена.
- Лікарю, ну як? Що з дружиною? – не витримавши, крикнув Валентин ще за кілька метрів.
- Ну, що я Вам скажу? Операція, в цілому, пройшла нормально. Хоча, звісно, якби ви звернулися до нас раніше, то наслідки могли б бути більш легкими.
- А що Ви маєте на увазі?
- Заради надійності довелось серйозно попрацювати скальпелем. Дітей ваша дружина мати вже не зможе та й...ну, загалом, дякуйте богові, що хоч живою залишилась, і моліться, щоб жодних рецидивів не виникло в майбутньому.
Лікар, не чекаючи відповіді, поспішив у своїх справах, а Валентин залишився стояти у якомусь заціпенінні посеред коридору, не знаючи, чи плакати, чи радіти.
На дачу повертався емоційно і фізично знесилений, ледве пересуваючи ноги. Було лише одне бажання – лягти якнайшвидше у ліжко, накритися ковдрою з головою і заснути надовго, щоб ніхто не заважав. Ще не дійшовши до ділянки, побачив на дорозі тещу, що вийшла за хвіртку і чекала на нього, якимсь підсвідомим почуттям відчувши момент його повернення з міста. В очах її стояв німий переляк невідомості.
- Її немає?!.. Скажи чесно! – напіввикрикнула, напівпростогнала вона, чомусь наперед упевнена у трагічній розв’язці.
- Господь з Вами! Що Ви таке кажете? Операцію зробили. Оля в реанімації...
- Так?.. А як вона... як себе почуває? – з придихом продовжувала видавлювати з себе теща.
- А як може себе почувати людина після важкої операції?
- Після... важкої?..
- Ну, не гланди ж їй вирізали!
- Вирізали?..
Валентин був уже настільки втомлений, що, більше не відповідаючи нічого, аби не відповісти нечемно, мовчки пройшов повз Аллу Федорівну, перекинувся кількома лагідними фразами з дочкою і пішов у ліжко, проспавши до пізньої ночі.
Наступні кілька днів Валентин і Алла Федорівна по черзі моталися між дачею, ринком і лікарнею, щодня заспокоюючи дочку обіцянками, що от-от вже і її зможуть взяти до матері в лікарню. Тетянка все більше нервувалася і капризувала, пориваючись до мами. От і сьогодні, теща поїхала в лікарню, а Валентин залишився з дочкою. В останні дні серпня погода трохи налагодилась, потеплішало. Затишна зелень саду, що вже майже втратила надію дочекатись літнього тепла, жадібно всмоктувала лагідні сонячні промені, ніби відчуваючи швидке наближення ранньої осені. Пообідали в затінку прямо в саду, хоча сказати „пообідали” було важко: з великими зусиллями Валентинові вдалося втиснути в дочку лише кілька ложечок картопляного пюре разом з кефіром.
- Таню, ну ти мене просто змучила! Сором який! Ти ж уже доросла дівчинка, а доводиться тебе з ложечки годувати. Може ще трошки?
- Не буду! Не хочу більше! – черговий раз викрикує донька і, пручаючись, намагається вислизнути з-за столу.
- Ну, добре! Тільки з умовою, що зараз будемо відпочивати.
- Не хо-о-чу! Коли ма-а-ма повернеться?
- А давай, я тобі тут постелю розкладачку, прямо під деревом.
- Ні-і-і! До ма-а-ми хочу!
- Поїдемо до мами, Таню, обіцяю! Але не сьогодні. От бабуся приїде і скаже, дозволив лікар, щоб тебе до мами пропустили, чи ні.
- А чому ж вас пускають, а мене – ні?
- Тому, що ми вже дорослі, а ти ще маленька, - швидко вимовив Валентин, не знаючи вже як виправдатись. Не чекаючи на наступне запитання, пішов до будинку, виніс постіль і почав стелити. – Ось ми зараз постелимось, ти ляжеш і я тобі казочку почитаю.
- Не хочу казочку. Ти вже мені всі прочитав по три рази.
- А що ж тоді? Ну, розкажу що-небудь... Знімай сандалі. Отак... Тепер сорочечку, і лягай набік. Дивись, травички які, квіточки поряд. Вони теж зараз відпочивають. Вся природа в обідню пору відпочиває. Бачиш, схилили всі свої листочки і ніжаться на сонечку, доки вечірня прохолода не просочилася до саду.
- Тату, а що, травички між собою не розмовляють? Хіба їм не сумно цілий день отак стояти мовчки?
- Чому? Розмовляють, тільки дуже тихо, тому ми їх не чуємо.
- А про що вони розмовляють?
- Важко сказати... Вони своєю мовою розмовляють, трав’янською. Але ж ми можемо і здогадатися, про що вони перемовляються. Треба просто уважно придивитись до них – як вони стоять, як дивляться одна на одну, куди свої квіточки хилять, куди листочки простягають.
- Тату, а ти зараз подивись і розкажи. Ось про ці, що біля стежки.
- Ну-у, не знаю.., давай спробую... Зараз, зачекай, придивлюсь уважніше... - непомітно усміхається батько, і на ходу починає вигадувати, намагаючись дотримуватись казкового стилю оповіді:
- Дивись, доню! Он, бачиш, як розлогий темно-зелений подорожник лагідно прихилив свою голівоньку до гусячих лапок і тихо наспівує сумну пісню про літо, що так несподівано швидко добігло свого кінця. А над ними гордовито підніс свою довгу і тонку стеблину спориш, хизуючись своїми невеличкими білими квіточками, ніби сережками у вухах:
- Гей, прокиньтесь! Годі перешіптуватись! Доки ви оце так дурно втрачаєте час, я вже он як піднісся вгору! Треба поспішати, а то до приморозків і насіннячко не встигнете підготувати!
А збоку, бачиш, біля стежки за цією розмовою з посмішкою споглядає ніжно-зелена кульбабка. Вздовж її довгого листочка з примхливо мережаними краями діловито просувається у своїх справах заклопотана мураха. Кульбабка розслаблено ніжиться у теплих золотавих променях серпневого сонця і дивується уголос:
- Що це за клопоти? Хто заважав вам ще в травні зробити свої справи, а потім спокійно відпочивати усе літо? Дивні якісь. Сказано ж: "Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні".
З іншого ж боку стежки до розмови прислухається романтична замріяна квасениця. Завдяки своїм листочкам-сердечкам, що укривають її з усіх боків, вона серед садового товариства вважається знавцем у сердечних справах. На жаль, вона виросла трохи далі від співрозмовників, тож їй доводиться прислухатись і щосили витягувати вбік через стежку жовті пелюстки своїх вух. Їй взагалі незрозуміло, як влітку можна відпочивати:
- Доки є тепло і сонце, треба працювати без відпочинку – заклав одне насіння, готуй інше. Ніколи не можна розраховувати на гарну погоду. Невже не зрозуміло?
- З-зроз-зуміл-ло, зроз-зуміл-ло! - продзижчала густим баритоном брунатна бджола, яка, пролітаючи у бік клумби з айстрами та чорнобривцями, почула квасеницю.
- Втім, - вже більше для себе продовжила ніжна квасеничка, почухавши пальчиками твердих зелених стручків потилицю своєї густої верхівки, - коли у них така взаємна приязнь, то... можна і про час забути.
Глянула з лагідною посмішкою у бік подорожника та гусячих лапок, потім перевела свій погляд кудись удаль і замріяно промовила: - А раптом... це любов?..
Валентин глянув на дитину і побачив, що дочка лежить із заплющеними очима. – Ну, от і добре, - подумав, - тепер у мене є пару годин, щоб зайнятись своїми справами.
Однак, не минуло й години, як на дорозі біля їхньої ділянки зупинилась вантажівка і почала гучно сигналити. Тетянка одразу прокинулась. Мовчки чортихаючись, Валентин попрямував до хвіртки. З машини вийшло двоє чоловіків у спецодягу, тримаючи у руках якісь чорні пакети.
- Добридень, господарю! Отримайте мішки для збирання опалого листя! Ми в жовтні будемо об’їжджати садові ділянки і позабираємо ці мішки. Тільки Ви їх, коли наповните, повиносьте на вулицю і покладіть під паркан. Ну, як минулого року.
- Не знаю. – здивовано двигнув плечима Валентин. - Я минулого року влітку взагалі не був на ділянці до самої осені. Ми вивезли дочку до знайомих в Одесу ще у травні, коли паніка з тою радіацією почалась, а потім по черзі з нею були: спочатку я, потім дружина, а потім теща. Сюди я лише у кінці вересня ризикнув з’явитись.
- А куди ж Ви листя дівали?
- Та, таке вийшло, чесно кажучи, з цим листям... Почав я його згрібати у купи, щоб потім на поле вивезти. Не встиг закінчити, як дощ почався. Ну, думаю, приїду наступного разу, коли погода буде, і вивезу спокійно. І що ви думаєте?! Наступної суботи тепла погода була, сонечко пригріло, от тещі й заманулося самій поїхати сюди. Дружина теж з нею поїхала, а мене з дочкою вдома залишили, щоб зайвого разу радіацією не дихала. От, приїхали вони сюди і... ну, тещу, мабуть, таки біс поплутав...
- А що таке?
Валентин хотів відповісти, та в цю хвилину з саду підбігла дочка і почала тягнути батька за руку назад, трохи перелякано дивлячись на незнайомих дядьків.
- Тату, пішли додому! Пішли!
- Зараз доню, почекай трохи! Я закінчу розмовляти, і ми підемо. Зараз, зараз... Так от, - знову звернувся Валентин до чоловіків, - на чому я зупинився?.. А-а... Побачила теща ті кучугури з листям, що я позбирав, і... попалили вони їх разом з моєю дружиною.
- Та Ви що?! Цього ж не можна було робити!
- Е-хе-хе... Я розумію! Потім я їх теж вилаяв як тільки міг, але ж... справу вже було зроблено. Згадую, вони ще на горло скаржилися. Але ж... тоді всі на щось скаржилися.
- М-да... Ну, що ти з них візьмеш? Жінки є жінки... Ви ж хоча б цього року все зробіть як слід.
- Та, вже постараюсь. Домовились... До побачення! Пішли, Таню, насос зараз включимо, квіточки поливати будемо.
- А мені шланг потримати даси?.. Тату, ну я не буду більше доріжки поливати! Обіцяю!
- Добре, добре!..
Ольга потроху відходила від хвороби. Коли її виписали з лікарні, сім’я вже переїхала до міста. Настрій у дружини потроху покращувався, хоча минали потім місяці, роки, а якийсь внутрішній переляк від того, що все може повторитись, не залишав її вже ніколи. До того ж, до нього додалось побоювання, що чоловік може у будь-який момент її покинути. Побоювання породжувало підозри. Усе це її постійно комплексувало, додавало нервозності у поведінці і, попри бажання, призводило час від часу до ускладнення взаємовідносин з Валентином. Настрій Ольги постійно змінювався: то вона краяла чоловікові душу своїми ревнощами, а то, раптом, починала з сльозами самоприниження пропонувати йому знайти собі іншу жінку, яка змогла б бути для нього справжньою дружиною. Врешті-решт, усі ці негаразди перемагало єдине – бажання зберегти сімейне багаття, бажання разом виховувати дочку. Чи достатньо цього для щастя? Хтозна... Але іноді бажання нічого не змінювати у своєму житті поступово переходить у таку звичку, похитнути яку до снаги лиш божевіллю нового кохання.
ID:
482659
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.03.2014 01:50:28
© дата внесення змiн: 01.03.2014 01:50:28
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
