а діри в головному мозку, пробиті кулями поглядів,
і діри у спинному мозку, пробиті кулями пальців,
не зникають, не затягуються, не закупорюються,
не стають шрамами і навіть часу не бояться.
бо життя може бути однією суцільною дірою,
і без бою зброю складають жовніри свідомості.
опустивши лапки, розпливаються у своїй невагомості
серед вулиць бетону, бруківки, асфальтів.
і коли під святим духом заблукаєш проспектами,
рятівне таксі пригальмує і заблимає фарами.
неможливо згадати, хто ти і куди тобі,
і чи можна платити цісарськими монетами.
десь о п’ятій ранку рушатиме безвекторний потяг,
але в діри краще падати велосипедом,
глухі вуха підставивши під вуличний протяг,
досі згадуючи, хто ти, куди тобі, де ти.
а в цілому, краще пишатися цими дірами –
в них дна немає, не так боляче падати.
ще й свистить, якщо бігти асфальтами сірими
чи педалі велосипеда крутити автострадами.
і лякає тепер хіба що відсутність страждання.
якщо хочеш, назви її тепло й ніжно «апатія».
діри не затягуються, не закупорюються, не піддаються лікуванню.
і ти стаєш макулатурою, а не Пелевіним чи Кафкою.
і це не приреченість, це аж надто природно –
стати історією без імені і без історії,
і вештати далі країнами і народами,
надто гостро розуміючи, що життя – бутафорія.
4 травня 2014