Я пишу до твого задзеркалля
Ті слова, що здавались важливими.
Та немає такого Даля
Що зіткав би зі звуків килими.
Постелив би тобі під ноги,
Щоб не ранила пальці асфальтами.
Щоб не грубими баритонами,
А повітряно-теплими альтами.
Я єднаю сузір'я мови
І на шовкову нитку нанизую.
Твоя врода виходить на лови
І втікати від неї запізно вже.
Опадаю жовтневим листом,
Сторінками твого щоденника,
На правах напівдикого лиса
Залишаюсь твоїм знаменником.
Відчуваю дедалі більше,
Що мене з кожним днем все меншає,
Видихаю з легенів вірші
І зникаю в твоїм довершенні.
P.S. Вміння насолоджуватись миттю важливіше за всі справи в майбутньому або минулому, тому що саме воно дарує повноту життя.
