І кожен день нові зірки
на небі намальовані сльозами,
а крики розпачу такі гіркі
для нас стають новими ворогами.
Бо шлях один - не оминути лиха
коли попереду немає перехрестя,
тоді у погляді, у згадках втіха,
а не в мороці ганебного безчестя...
Ті краплі крові виростуть жнивами
у темну ніч осяють зорі путь,
майбутнє роду нагодуємо хлібами,
що з наших душ полями проростуть...
Та кожен рік із дивом Леоніди
ми нагадаємо стражденному народу -
які б не були щирі в нас сусіди
лиш шепіт війн отримаєм зі сходу...
А пантеон богів давно оглушений в хоромах -
молитви хоч кричи - не долетять слова,
в золочених розпустою гнилих коронах
всього лише без мізків лиса голова...
Але колись підніметься веселка,
затягне нива від розривів рів,
зберемо знов потрощене люстерко
і стихне стогін сивих матерів...
