Роки біжать за компасом, що північ не знайде,
Танцюючи свій вальс між двох магнітних полюсів,
Як мало ми у світ людський приносили ідей,
Та як із них багато ми знаходили плюсів,
Годуй скрізь трубку щирістю коханих та близьких,
Під спів птахів залізних, що цвіркочуть в голові,
Ти знайдеш свій багаж років для кожних почуттів,
Хоча й вони для тебе тривіальні та старі,
Лунав маніфестації холодний спільний крик,
І в небі відбивався тихим ехом дощовим,
Хто дав нам всім надію, той давно безслідно зник,
Лиш тихо виринаючи з ранкової імли,
Побачивши птахів, ми не побачимо їх злет,
Прослухавши мелодію, не чуєм перших нот,
Людина почалась, де вже закінчився поет,
Мистецтво помирає, де згуртується народ*,
Дитинства світлий образ наче в пам'яті воскрес,
Вже будучи дорослими, ми стали знов дітьми,
Коли впадуть режими, наче зорі із небес,
Залишиться лиш совість, присоромлена людьми.
