О, краще б я, вступаючи в життя,
вхопила дар взаємної любові—
обіймів гобеленове шиття,
прогулянки приємні вечорові,
і човниковий ніжності зв’язок,
коли і ти—йому, і він –для тебе,
турботи—у людський належний строк,
не проти ночі і не проти неба.
Щоб рій тривожних видив не ховать
у глибині приватного бедламу,
а рівно так, із кошиком вступать
із вишитим «Христос воскрес!» до храму.
Щоб на відлеті покручу-життя
зуміти споважніти й вийти в люди,
розважливо, в банальності чуття,
зітхати, що «вже молодість не буде».
Ще десять років згадувать любов,
яка уже чека на тому світі,
і лагідно, щоб дух не охолов,
онуків або правнуків глядіти.
Віка свого звичайну новину
зносивши, допровадити до Бога.
Що взяла я натомість? Не збагну.
Чи, розгубившись, не взяла нічого?
Вікторія Торон
