Його душа блукала серед берегів Норвегії,серед каменів. Вітер робив море неспокійним,буревій насувався,а там на скалах стояла вона. Її руде волосся розвіювалось на вітрі й давало атмосферу перемоги краси над стихією. Він підійшов,вона усміхнулась. Вони разом пішли в його хатинку з дерева,яка стояла на схилах біля фьордів. Чай,камін,розмови. Атмосфера затишку й відсутності часу. Часу не існує,панування безкінечності. Дрова все горіли,віддаючи своє внутрішнє тепло парі біля каміну .А вони все усміхались,говорили про загальне і вічне. І не існувало крім них філософів раніше,і не буде після них. Наступила ніч. Космос любив їх,вони нього. Зорі світились саме для них,щоб вони змогли бачити один одного навіть серед темноти ночі. Дрова все горіли,вони говорили і тихенько стигнув чай. Фоном,ледь чутно,стукотіли в гармонії їх серця.
Неочікувано трек на його плеєрі закінчився і він знову перенісся в ці чотири стіни. Стіни затишку?Стіни затхлості,одноманітності,самотності.
Плеєр не міг бути виразником його душі. Вініловий програвач. Ось що йому було потрібно у вік технологій та байдужості. Старі часи,- вони завше манили його розум. Добре було вважати,що хоч колись люди були щасливі. Подерті,жовті від давності фото,на яких усміхались люди,давно відійшлі у небуття. Їх посмішки давали надію,що й в тебе самого буде все чудово. Вінтаж. Він ненавидів це слово. Його любили хіпстери. Для нього вони були надто сухі,надто публічні,щоб не бути фейковими. Бути реальними.
Сьогодні йому 17.Достатньо - дорослий,надто - дитина. Сповіщення від соціальних мереж все миготять на екрані телефону. Щирості. Ось що йому потрібно. Йому потрібна просто щирість. Він не любив людей,які писали йому лиш декілька разів на рік,поздоровляючи з якимось святом. Ці люди тримали зв'язок лиш тому,що знали - колись ти станеш їм у пригоді. Ненависті не було місце в його серці. Це було щось інше. Просто неприйнятність інших людей. Нерозуміння.
Він приїхав сьогодні в рідне село його батьків,сказавши їм,що йде відзначати з друзями - не чекати до ранку . Хата його батька стояла на околиці,старість стала її прикрасою. Вікна були вибиті,скло все ще лежало на землі. Востаннє він був тут ще в ранньому дитинстві,коли йому було 6 років.
Сім'я виїхала звідси,щоб почати жити в місті. Щоб син мав майбутнє. Хату залишили напризволяще і вона стала просто знахідкою для мародерів.
Він зайшов в середину."Тлєн і пустота",- як любили казати його однолітки. Самотньо стояла лиш драбина на горище.
Горище. Він любив там бувати,- колись. Атмосфера тепла і затишку завше там царювала. Чи повернеться він в дитинство так легко,просто піднявшись по драбині?Він піднявся. Порожнеча. Лиш самотня скриня стояла в центрі. Напевно мародери подумали що це мотлох,непотріб?!В його пам'яті поставали посмішки людей,фото яких він знаходив в цій скрині. Він смутно пам'ятав їх. Пам'ятав лиш,як його дитячі очі любили їх розглядати. Тоді. Колись.
Відкривши скриню він помітив ті ж самі фото. На його обличчі застигла гримаса шоку й якоїсь незрозумілою радості. На фото була зеленоока рудоволоса красуня та ВІН сам. На фоні хатинка і бурляче море. В руці чашка чаю. І легкі посмішки на вустах....
Невже його польоти фантазій насправді реальність?Як таке можливо?Це фото майбутнього чи просто знущання богів?Він вдарив себе по руці,щоб прокинутись врешті решт від цього сну. Та нічого не сталось. Древні стіни горища все ще оточували його. Реальність попливла. Прийшов страх. На вулицю вже надходили сутінки. Він швидко зібрав фотокартки в рюкзак і вийшов з будинку. Куди йому податись?Чому він відразу не подумав про ночівлю?!Та й взагалі,яка ночівля,коли відчуття реальності світу проходить повз?!
У будинку напроти світились вогні. З надією він подався до дверей,хоч сором'язливість давалась взнаки. Після хвилини вагань він постукав у двері. Тиша...Проте через кілька секунд клацнув замок і на порозі з'явився чоловік років 45.
- О,ти ж Дмитрів син,так?
- Так. Як ви дізнались
- Ти копія свого батька. Особливо погляд. Такий же спантеличений. Мене,до речі,Андрій звуть. Я друг твого батька.
Зговорившись вони пройшли до хати. Попили теплий чай,послухали історій одне одного про батька. Про скриню того вечора згадано не було...
Сімнадцятирічний юнак прокинувся пізно,сонце покинуло береги Америки і знову повернулося сюди. Вийшовши до кухні він побачив дядька Андрія.
- Доброго ранку
- Доброго ранку,дядьку Андрій
- Ти ж вчора знайшов скриню,так?!
- З-з-звідки ви знаєте про скриню?
- Це скриня мрій. Кожен бачить там своє майбутнє,якщо він дійсно прагнутиме до своєї мрії всією душею і буде докладати всіх зусиль,задля її здійснення. Ми з твоїм батько,так само як і ти,знайшли скриню в підлітковому віці. Проте лиш в одного з нас здійснилась мрія. Я мріяв про роботу в Австралії,проте "забив" на всі свої можливості і залишивсь тут. Твій же батько мріяв про щасливу сім'ю. І як бачу він добився свого. Бережи свою мрію і доклади всіх зусиль задля її здійснення. Твоя доля лише в твоїх руках. А скриня лиш повинна додати тобі наснагу віри у своє світле майбутнє. Тобі, мабуть , вже потрібно їхати додому,так?!Автобус вже через 5 хвилин. Не запізнись.
Наш "герой", надто схвильований всім тим, що відбулось,взяв рюкзак та й побіг на зупинку.
Сівши на автобус він дістав навушники,включив улюблену пісню і знову поринув у мрії. Він знав - це все буде реальністю,варто лиш зажадати цього всією душею...
Дмитро Степанюк(с)
Лютий 2015
