А знаєш - я любив тебе щосили,
Про тебе думав, мріяв, уявляв…
Хоч часто десь життя мене носило,
Та я до тебе завжди повертав…
Я помирав, душився у тенетах
Зрадливих мрій і псевдо теплоти;
Згасав до тла, мов в небесах комета,
Та воскресав… Ні! Воскрешала ти…
І як би на душі моїй загнившій
Паскудно часом не було і гидко,
Пройшов крізь все – урятував всевишній
І згадка про тебе, моя лебідко…
Пройшов крізь все… Як довго я блукав
У коридорах, лабіринтах, тінях…
І я кохав тебе… О, Боже… Так кохав…
Зустрів тебе і думав – це везіння.
Та ні, пробач! Кохана, люба, мила…
Наш світ – ілюзія, невже ти це не бачиш?
Життя за мить всі кольори змінило,
Я знов помер, згорів до тла… Не плачеш?
Я й не дивуюсь… Закінчилась казка…
Знов клуби, випивка, ти вії знов фарбуєш…
Не став я рідним… Що ж – пробач, будь ласка…
Та я кохав тебе, як міг, щосили… Чуєш?
О, таке визнання, Михаличу, мені до вподоби! Щиро, відверто, емоційно! 
