Коли Сонце лягає спати, прокидається його побратим, і стає на зміну сторожувати увесь світ. Своїм світлом він пронизує землю наскрізь. Увесь світ спить,ледь тремтять листочки сонних дерев. Але хто то, ламає осоку і пробирається до стежки? Хто біжить так,неначе утікає від самої страшної кари? Хто губить сльози,що падають на квіти,а ті не витримують їх гіркоту? Чиє серце так сильно б*ється,що увесь ліс здригається? Місяць лиш світить дорогу тій побитій долею людині. І жаль рве душу навпіл. Волосся її плутається в гіллях,а вона все біжить,не обертаючись біжить. Тіло благає зупинитись,а думки все одні й ті ж " Біжи,якомога швидше біжи,не дивись назад, біжи!"
ЇЇ шукали всі,навіть раннішнє Сонце не знало протоптаної стежини! Лиш Місяць сповив таємницю в безкінечності Всесвіту. І ніколи її він не відкриє. Вона знайде своє щастя, та не тут,і не в цей час,і не з тим !
