Нічого вже тобі не треба
Стаєш похмурий з кожним днем
То часто дивишся у небо,
То часто ходиш під дощем.
Немов сновида все блукаєш
Усе один, усе в собі
Ти часто, брате, випиваєш
І плачеш, ти, на самоті.
Душа розбита і розрита,
Немов могила у степу
І чує, чує вона, брате,
Що вже і скоро я помру.
Боюся того – про що пишу,
Боюся, але все ж мовчу;
Тому що я, як кожний смертний
Через життя свій хрест несу.
І буду нести, і спікатись,
І дальше йти, мов кінь в ярмі,
І буду плакати й сміятись –
Поки назначено мені.
Пишеш, ти, люто і жалієш,
Жалієш, друже, сам себе
Бо більш нічого ти не вмієш,
Бо бачиш більш ніхто тебе
Не любить і не розуміє
Назло не хоче, чи не вміє?
О Боже, що воно таке?...
За що усі ви відвернулись?
Навіщо ви мене забули?
Поступок підлий я зробив?
Чи може морди всім набив?
Скажіть, прокляті, не мовчіть
І в собі зла, ви, не товчіть!
Не мучтеся і за плечами
На мене не «машіть мечами».
Скажіть в лице, ви, так і так,
Скажіть в лице, що я дурак,
Скажіть! І я отвіт вам дам
І відповім за все – я сам !
25.05.1987р.
ID:
578870
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.05.2015 16:21:02
© дата внесення змiн: 04.05.2015 16:21:02
автор: Мацик
Вкажіть причину вашої скарги
|
