Хотів відкрити Новий світ,
У всіх містах побути.
Ішов до Мрії стільки літ,
Щоб отепер забути.
За крок до неї зупинився,
Назад вже повертаєш.
За що ж тоді ти стільки бився,
Що так все залишаєш?
Тобі сказали, що не дійдеш,
Тобі це не потрібно,
Залиш як є - не стане гірше,
Ти проживеш і бідно.
І ти послухав їх завзято,
Живеш, як і раніше,
Покинув справу розпочату.
Гадаєш, так вірніше?
Чому ж ти став тоді сумним,
Як місяць в нічнім небі?
Усе тобі одно одним,
Нічого вже не треба.
Прошу, глянь в небо голубе,
На ліс, густий, шумлячий.
Весь світ лише на тебе жде,
І ти ішов неначе.
Та раптом тебе зупинили
Думки людей цікавих,
Які не знали й не любили,
А лізуть в твої справи.
Хіба для тебе важливіші
Мільйони інших голосів,
Які звучать у прозі, віршах,
За голос з твоїх снів?
Покинь усю роботу швидше
І вирушай у світ.
Тебе уже давно він кличе
І шле тобі "привіт".
Згадай свою дитячу мрію -
Побачити країни всі.
Візьми і Віру, і Надію
У подорож по всій Землі.
Мені як астроному Місяць, взагалі, уявляється без жодних емоцій, лише сіра мовчазна кам'яна куля, єдиний супутник Землі …до речі, тому, що єдиний, мені як літератору він здається сумним
Катрен нехай буде, як є
Дякую
маєш листа)
