як скелет, що не бачить цвітіння
білосніжних доріг,
як скелет, що не бачить власної могили,
пробираюсь у навколишність
віхою снів,
потрапляючи в жовто-м’ясисті
інтервали
там, де ловиться
ця форель,
демонічними пальцями
втягую сік сердець,
там, де ловиться цей
взірець
всезабутості
й вседозволеності,
в тому місці збуваю,
усі свої страти
й любов на хвилину пускає
у
здичавіле горло
довжелезний змієкамінь
я ковтаю його.
я котаю тебе,
я ковтаю
його,
я ковтаю усіх.
Мабуть, знову посягаючи на вічність,
мабуть, знову танцюючи з міазмами,
що гуркочуть в скронях,
стискаючи карту шлунку,
карту м’язів,
карту пам’яті,
карту всіх територій,
що зазнали атомізації.
