Немов нахабне дитя,
Без доброти в серці,
Сидиш тихо на гойдалці,
Задивившись на дверці.
Бачиш несуть мене, немовля, додому
Бачиш як радіє сім'я - не надовго.
Ти все бачив, ти знав все і чув,
Відчував на собі весь тягар.
Ти зі мною завжди поряд був,
Подарував мені рідкісний дар.
Тепер бачу людей, мов рентген,
І обирати вже легше з ким буть.
Та пройшло вже років чимало,
Ти покинув качелю старую.
В один день та гойдалка впала,
І за тобою я вже не сумую.
Ти спитаєш: "Чому? Що ж сталось?",
А я гляну тобі прямо в очі.
Там брехню побачу я люту,
Там вовки виють щоночі.
Це все твоя вина, мій друже,
Цінував би тоді, те що маєш,
Ну, а що робить зараз - незнаєш.
Знову брешеш - бо все добре знаєш!
Скажи, а що зараз ти маєш?
Чи щасливий ти нині, скажи?
Хто перед смертю про тебе подбає,
Хто принесе тобі склянку води?
Ні, не я - помиляєшся, друже,
Я залишу тебе помирати.
Бо тоді взимку, в нас на порозі,
Ти пішов назавжди із хати...
