мій образ в чашці кави зблід,
фрази важливі мною забуті.
горне в тенета оманливий світ,
ми до людей ланцюгами прикуті.
наначе дерев'яні маріонетки
керуємся чужими нам думками.
з пам'яті спогади важко стерти,
квартири стали сучасними клітками.
шум міський і погляди випадкові
лякають більше,чим смерть.
я вип'ю жадно людської крові,
лиш би втекти від реальності геть.
мелодія трагічна в голові все грає,
наганяючий душевний біль,
і щось нутрощі мої немов з'їдає,
утворює простір для нових сумлінь.
руки холодні ,мерці ще позаздрять,
німіють і пальці не керовані вже.
але все ж ще з любов'ю пестять
мамине обличчя красиве молоде.
вона невинно усміхається,мовчить,
очі виблискують при світлі лампи,
в них сльози,ще трохи і закричить,
не вгамують тут ніякі мантри.
крик серцерозриваючий жаданий,
що випустить назовні гнів.
і так зустріне вічний день,полярний,
де не буде небачених берегів.
пройняла мій стан тривожний рідна,
єдина,що відчує кожну клітинку
своєї дитини,яка зневірена,
не знайшовши потрібну підтримку.
знову кружка кави на столі,
цілющий необхідний енергетик,
тепер з нею ми щоночі одні,
замкнулася я,а тишина мій медик.
