Ранок нового похмурого дня зустріла я на своїй антикварній розкладачці, яка сьогодні не співала, а стогнала разом із моїм тілом. Старість, подумалося, остеохондроз. До чого дожилася! На вулиці накрапав нудний дощ, навіював меланхолію, а мені від таких навіювань чомусь дуже захотілося заглянути у своє майбутнє. Таке ось бажання-хочу знати, що чекає мене десь через місяць. В одній із газет я читала, що для цього необхідно володіти технікою релаксації (застосовується при сильних психо-фізичних стресах), по – друге, досягнути гармонії двох своїх світів( фізичного та духовного) і по - третє ,робота з кришталевою кулею, в яку я повина дуже довго дивитися доки щось не побачу, а якщо і побачу якийсь туман, то відповідно нічого не зрозумію, але зроблю дуже розумне обличчя. А це вже щось. Вибачте, жартую.
-Вставай, вставай, моя кохана, там до нас завітали. Промовила сама до себе і у компанії із “отеохондрозом”, а можливо і ревматизму спустилася до нашої так званої “вітальні” у якій дівчатка поміж собою про щось голосно розмовляють, обличчя у всіх збуджені, радісні. Посеред “вітальні” пишається стіл, на який викладають страви, про які я тільки могла мріяти.
- “Що святкуємо?”- запитую у однієї знайомої по “апартаментах”.
- “Лідка! Ти геть чисто все проспала .Революція у нас відбулася, помаранчева! Ми тепер вільні, розумієш? Підніметься наша Україна, заживе народ і повернемося ми до своїх домівок, до своїх рідних, до дітей. Свобода, навіть не віриться, яке щастя! Давай сідай швидше до столу, поряд зі старими “кадрами” вони вже вже років 10-15 в Італії ,новини послухаємо. Будь уважна. Та сідай вже, не стовбич, бо місця не буде.
Сіла, приготувала аркуш паперу і повірте мені, була дуже уважною, коли клала собі на тарілку: голубці, вареники зі шкварками, салати… Смакота!
Розніжившись після такої трапези, присіла на старий, як світ, диванчик, та й задрімала.
-“Привіт українцям!”- гаркнуло щось над самісіньким моїм вухом.
-“ Привіт!”- автоматично відповіла я підскакуючи і здивовано кліпаючи очима .
-“Розслабся “- промовила до мене, незнайома до мене жіночка, протягуючи руку.
- “Люба, а тебе як звати?”
-“Ліда”
-“ Ну, Лідо, розповідай, як справи у тебе. Давно сидиш без роботи?”
-“ Та вже неділі дві, як буде. А у вас, прошу вибачення, у тебе, можливо є приємна новина для мене?”
-“ Новина чи ні, не знаю, але одну пропозицію маю, тобто є одна робота, думаю вона тобі підійде. Розумієш, я оце зовсім недавно пішла від одного професора. Не подумай нічого поганого, працювала у нього місяців три. Позавчора мені запропонували хорошу роботу у Римі-я і залишила його. Впевнена він ще нікого не знайшов на моє місце. Не встиг. Погоджуйся.
-“ Можна спробувати. А приставати не буде?”
-“ Ні, будь спокійною. Йому десь під 80 років, дуже поважна особа. У нього є 2 товаришочки. Один місяць на рік відпочиває десь на морі з однією, інший місяць- з іншою. А ти гроші отримуєш. Погоджуйся, не думай довго.”
- Люба, навіть не чекаючи моєї згоди, набрала номер професора, щось до нього весело щебетала, а потім повернулася до мене, та й каже .
-“Все, він дав згоду. Завтра вранці чекає тебе у себе на віллі. Записуй адресу. Записала ?Добре. Зачекай, і ще одне, ти ж міста не знаєш, то я піду домовлюся з Андрієм -це наш секретер у офісі, щоб він посадовив тебе на автобус до Монтеротондо. Так називається місто де працюватимеш.”
Люба, чмокнувши мене у щічку, пішла домовлятися з Андрієм. Така висока, красива і що найголовніше-добра.
-Нехай щастить тобі-подумала я і знову присіла на свій диванчик. Що ж в основному була задоволена. Завтра їду на роботу. Потрібні гроші, адже хочу здійснити свою заповітну мрію- купити нову машину. Старої ніколи не мала, на водіння- ніколи не здавала, але нова машина…
Квартиру мою, нехай і однокімнатну з євроремонтом, тепер куплю машину і тоді ніхто не посміє випити моє кохання, мов ту простісіньку чашку кави. Ніхто. При згадці про той випадок, серденько моє заторохтіло у грудях .Видно марно надію тримала на серці, що все забудеться, пройде, травою позаростає. А воно он як? При одній тільки згадці про нього хвилююся мов маленька дівчинка на першому екзамені. Можливо я помилилася, можливо не зрозуміла його ,не захотіла зрозуміти. Гординю свою показала. І їм тепер її посеред холодних мурів. Так мені стало шкода себе, так мені стало гірко!
-Яка ж я дурна, що втратила, а що знайшла?- говорила сама до себе, витираючи серветкою мокрі оченята. Ні, ні, так не можна, необхідно заспокоїтися. Ще не час- наказала собі і вийшла на вулицю подихати свіжим повітрям. Та як вийшла, так і завмерла- навпроти мене, біля високої кам’яної огорожі, у місячному світлі, купалася, хиталася біла примара.
-Що вона хоче від мене? Хоче, щоб я полишила Рим ? Так я і їду завтра вранці подалі від нього, за всім в інше місто. Не потрібний він мені. Не люблю я це місто. Кам’яне воно, холодне, байдуже. Так що, не мороч мені голову, і не лякай. Тому що, я вирушаю на перше побачення до зелених дерев, шовкової травиці, шикарних газонів, на яких пишаються духмяні троянди.
- Так, так. Лети на крилах мрій своїх. Політ твій вільний та стрімкий. Тільки не забудь, будь –ласка, одну ногу опустити на земну твердиню- сміялася наді мною моя друга половинка.
-Опустилася? Молодчина! Тепер іди до своїх “апартаментів” та приготуй все необхідне на завтра. А, і ще одне, перед тим, як підеш до сну, випий валер’янки, швидше заснеш.
“ Монтеротондо”- бурмотіла я про себе, вмощуючись на старому диванчику, ( моя співуча розкладачка наказала довго жити).
Монте - гора
Ротондо – кругла
- Чекай мене кругла гора, на завтра у нас із тобою перша зустріч. Я тебе не підведу, не забуду, не зраджу. Ти тільки дочекайся мене. Промовивши ці слова, спохватилася .
-Це ж до кого я так звертаюся? До міста, його до нього? Здуріла чисто! Все минулося, забулося давно. І перші зустрічі у нашому парку біля озера і “чашка кави” і настирливі його дзвінки .Ні, не можливо вступити двічі у ту саму воду .Не можливо.
Далі буде…
ID:
531014
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.10.2014 15:33:17
© дата внесення змiн: 19.10.2014 15:33:17
автор: Тамара Піддубна
Вкажіть причину вашої скарги
|
життя наше іммігрантське...
