Десь там, Цар з батьком мудрував,
Як зруйнувати вщент й назавжди,
Гніздо карги, злощасний замок,
Дитинець грізний темних сил,
Де стільки літ тримала нечесть
В страху, довкіл, сусідні землі,
Де у ненависті своїй,
Жалю не відала, не знала,
Владарка темряви і бід,
Навіки проклята Моргана.
Це було там, а у палаці,
Спокійно спав собі Андрій,
Й дивився сни чудні, веселі.
Та раптом якось серед них,
Хтось мов навмисно припідняв,
Йому завісу тої тайни,
Що відкривала майбуття
І дійсність бачила далеку.
Отож з’явилося у сні,
Малому дивнеє видіння:
Старий і темний дідо-ліс,
Бурмоче гнівно з шарудінням,
Гілок незвичної листви,
І чути всюди тихий шепіт:
«Він там, він там, він йде сюди.
Нехай іде, щоб скоро вмерти…»
Враз поміж шепотом отим,
Вчувається як крок за кроком,
Крадеться хтось мов дикий звір.
І ось з’явився, прости Боже…
Страшний, кривий й чомусь без ока,
Порослий мохом лісовик .
А ліс шепоче, не мовчить:
«Він там, він там, убий, убий…»
І притаївся сторож лісу,
Слуга злостивої карги,
Чекав щоб вдарити і вбити,
І знав нікому не спастись,
І не вблагати про пощаду.
Все чатував в своїй засаді,
Й від лісу чув: «Він тут, він тут…»
І дійсно хруснула гіляка,
Хтось по стежині добирався,
До місця повного біди,
Не розумів куди іти…
Вела сама, підступна стежка,
Коли розходились дерева
Перед Царем. А він ішов,
Сумуючи за своїм сином:
«Як він без мене стільки днів?
Напевне виріс чудо-хлопчик?
Андрійко мій, малий горобчик,
Моя надія, весь мій світ
З тобою й матір’ю твоєю.
Простіть, що залишив самих…»
Все ближче й ближче небезпека.
І закричав, у сні Андрій:
«Татусю! Тату! Бережися!
За деревом страшний старий!»,-
І крикнув, ще раз: «Тату! Тату!»
Тут мов почулося Царю,
Що кличе так знайомий голос,
Й попереджає про біду,
Дитячим криком : «Бережися!»
І гострий меч в його руці,
Вмить блискавично появився.
А зір побачив у пітьмі,
Лісовика, старого вбивцю.
І справа скінчилась не так,
Як планував лісний господар,
Коли меча стрімкий удар,
Розпанахав його на двоє.
Ліс ахнув й дико зашумів,
Хитаючи могутнім гіллям,
Ні він не плакав, він ревів,
Ховаючи своє коріння,
Свій захист і велику міць.
І чулось добре в шумі тому:
«Нема! Нема! Убили! Вбили!..»
І в’яв помалу дивний лист,
Й всихав потроху грубий стовбур.
Цар же вертався до своїх,
В натхненні чудного спасіння
Усе пригадував собі,
Де чув провидця того голос…
А наш Царевич, наш Андрій,
Проснувся мокрий весь від поту,
Сидів так, довго й шепотів:
«Не може бути, все здалося…»
ID:
625683
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 02.12.2015 23:37:14
© дата внесення змiн: 02.12.2015 23:37:14
автор: П.БЕРЕЗЕНЬ
Вкажіть причину вашої скарги
|