«Горе мені, горе! Ліс пропав дощенту,
Де мені схилити голову свою?
Що ж робити, братці, де то мені жити?
Не вберіг я, люди, спадщину мою!
Віхоли й відлиги, повені страшенні
Били і кришили ліс мій весь до тла…»
Та приходив спокій, лихо забувалось,
Журавлями линули дідові літа...
«Скільки ж мені років? Вже не пам'ятаю,
Мабуть, буде триста, може, двісті літ,
Як живу я в лісі, в лісі народився,
А тепер зламали мій чарівний світ:
Люди приїздили, дерево рубали,
Укладали сосни жовтими рядами…
Що ж зробити міг я? Горе мені, горе!
Їх було багато, ну а я – один.»
Лізло надвечір'я, довге, вайлувате,
Закривало мовчки зранені місця,
На землі стражденній розлилося лихо –
Тяжке й безпросвітне для Лісовика.
А зоря займалась, спіла, червоніла,
Наче підпалила вирубки сумні.
Сонце яснолице посміхнулось діду,
Коли той журився на старому пні.
Він борець за волю, за життя спокійне,
Щоби не стріляли звірів і птахів.
Як не стане лісу, справа безнадійна –
Горе непоправне для Лісовиків...
Ось підкрався вечір, знов уже смеркає,
Бір лікує рани, зроблені життям,
Свого охоронця ліс оберігає,
Тішить-захищає він Лісовика.
ID:
648982
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 04.03.2016 21:26:07
© дата внесення змiн: 04.03.2016 21:26:07
автор: Юлія Еней
Вкажіть причину вашої скарги
|
