Для них пустеля стиснулась в безмежність.
Вервечка із слідів людських ніг паплюжила бездоганний етюд снігу та люду мальований кістлявою рукою ночі. Попереду йшов чоловік. Задубіла мотузка звивалась навколо стану й бігла назад струною. Закінчувалась на жінці.
Смолоскип в руках чоловіка ридав кіптявою й мав віддати полум’яну душу Перуну. Колючий вітер зірвав скупу жменю іскор, коли смолоскип задихнувся біля ніг жінки. Вона зачаровано зупинилась дивлячись як темрява ковтає іскри. Чоловік терпляче чекав. Лише злегка смикнув за мотузку. Жінка перевела змучений погляд на нього й рушила вперед. Лихоманка спалювала її зсередини. Краплини поту на високому чолі перетворились в Чумацький Шлях.
Буревій прикінчив вітра й узявся танцювати шалений танець із Калі.
Чоловік не зупинявся. Хапався поглядом за маяк – сухе дерево, яке гидким шрамом лягло на обличчя місяця. Він молив Бога, щоб мотузка не ослабла…
Вони тулились спинами до дерева. Ось і дійшли…
Обійняв гострі плечі. Тулився до її тіла й безнадійно намагався зігріти. А вона незрячими очима торкалась яблуневого саду й блаженно посміхалась до чоловіка.
Вервечка із слідів тягнулась за небокрай, туди, де місяць цілує спраглу землю. Старезне дерево залишилось далеко позаду наодинці із самотністю. Лише грубим вітам дісталась забава. Вони грались мотузкою, яка колихалась на грудях вітру й стежила за ним, як той підганяв постать дедалі вперед.
