Невеликі двоповерхові будинки ,високі кам’яні паркани ,вузькі вулиці поміж сипучого піску. Таке містичне видовище постало перед моїми очима ,коли я вийшла із таксі ,яке винайняла на вокзалі, щоб доїхати за даною мені адресою ,на мою першу роботу. Не містечко ,а древнє поселення періоду середньовіччя . А що найбільше вразило, так це відсутність будь-якої зелені. Здається пишні дерева, шовкова м’ягка травиця ,пречудові південні квіти, одного дня дружньо зібралися, та й покинули це непривітне містечко, залишивши після себе тільки камінь та пісок.
-Оце так влипла! Куди я потрапила? Ні однієї живої душі навколо не бачу ,жарко, так пити хочеться, хоч би струмочок якийсь маленький. Нічого, нікого-ні струмочка, ні колонки ,ані благодійного дощу .А що, якщо я пройшла випадково крізь портал у потойбічний світ, а можливо у саме пекло? У моїй бідній голові від спеки, попливли ”фати-моргани” з прохолодними оазисами і гучними водограями, озерами ,над якими кружляли махаючи крильцями казкові метелики. Ні, ні не метелики, це протягували до мене свої туманні, на-пів прозорі руки химери. Я автоматично закрила обличчя руками.
-“Зараз впаду”- лунала думка у спаленному мозгу- “ Зараз впаду.”
- “Сеньйора, ось де Ви! А ми вже годину шукаємо Вас. Як ви добралися сюди одна ? Бідолашна. Та на Вас обличчя немає. Ходімте до машини там працює кондиціонер. Розумію, розумію ваш організм не звик до таких високих температур. Ходімте!” Витащив мене з моєї на-пів реальності чужий, низький голос незнайомої мені людини, одягненої у чорний костюм і білу сорочку. І ще у таку спеку! Ця незнайома мені людина, яка розмовляла ламаною російською мовою підхопила мене попід руку і потащила до довгої чорної машини. У ці хвилини, повірите, мені було байдуже куди мене тягнуть і куди повезуть, так було зле. Але все має свій початок і кінець, як і кожен день нашого життя, що впадає у річку забуття.
І так. Їхали ми довго ,десь приблизно годину, а можливо і більше. В машині було прохолодно, як і була прохолодною мінеральне вода ,якою мене пригостили. Ніхто зі мною більше не розмовляв, ні про що не розпитував. У думках я подякувала їм, тому що було й мені не до розмов. За вікнами довгої машини пропливали вже знайомі мені пісок, камінь, двоповерхові малі будиночки з високими парканами. А ні тобі собаки, чи може кішки, чи може мишки. Нічого живого, ніяких думок, тільки втома.
Біля одного із будинків машина зупинилася. Мене жестом попросили вийти, відчинивши дверцята. І я повірите , не тільки вийшла, але навіть старанно виповзла на вулицю ,та ще й встигла приліпити на обличчя щиро-привітну посмішку.
На широкому подвір’ї стоїть гурт людей, які вітаючи мене, голосно перемовлялися поміж собою, відповідно на своїй (а не моїй) мові.
-“Шановні пані і панове, як би я вміла розмовляти на вашому ,то знала б що маю робити”-так собі думаю, але мотаю головою промовляю:
- ”Sі, Sі ”.
Все що могла витащити у цей досить напружений момент із свого скудернацького запасу італійської мови, який у мене складався аж із п’яти слів.
На кінець прелюдія завершилася і мої так звані господарі запросили мене до однієї із кімнат, посадили на стілець поблизу дерев’яного столу і почали розглядати із голови аж до самісіньких ніг. Хоч плач, хоч смійся, але нічого сиджу і мовчу. В горлі знову пересохло навіть слів не можу видавити. Одна із жінок привітно посміхаючись протягнула мені склянку холодної води. Я на хвильку затрималася ,а потім потихеньку ковток за ковтком почала відпивати воду смакуючи її. Ніколи не могла б навіть подумати, що звичайнісінька вода може мати такий незбагненно-фантастичний смак.
Другий етап сидіння на стільці був значно смачнішим-чашка гарячої кави із домашньою випічкою, райська насолода для голодного мого животика. Відповідно я не відмовилася, навіть навпаки, уявивши себе “єгипетською” принцесою акуратно відкушувала печиво і потихеньку запивала його гарячою кавою, намагаючись тримати спину і голову якомога пряміше.
Надивившись на мене ,присутні що були у кімнаті почали розходитися, киваючи мені на прощання і промовляючи щось на своїй мові.
І ось ми залишилися удвох. Я і одна із літніх жінок. Коли я допила каву і проковтнула останній кусок печива, господиня( так будемо її називати)показала рукою на себе і промовила:
-“Sandra”
Я здогадлива ,відразу зрозуміла, що вона від мене хоче і також промовила:
- “Ліда”
Господиня посміхнулася, попросила мене піднятися, а потім повела показувати кімнату, де я буду жити і спати, тобто мою кімнату, після огляду якої тільки махнула мені рукою і промовила на прощання:
-“Domani alle otto comancare lavorare”
Тай зачинила за собою двері.
-Що вона мені сказала, нічого не розумію ? Беру до рук російсько-італійський словник. Так:
“Domani”-завтра
“Otto”-вісім
“Komincare”-розпочати
“Lavorare”-робота
Складаю речення……..
Завтра о восьмій ранку розпочинаю роботу.
Зовсім не важко. І зустріли мене нібито непогано, люди привітні, а мову я вивчу, кожен день по п’ять-шість слів, потім буду складати їх у речення. Єдине мене хвилює ,де ж та хвора людина, за якою я маю доглядати і чому мене не познайомили з нею? Можливо ще не привезли з лікарні? Як мені пояснили в офісі, це літня вже людина після інсульту на-пів паралізована. Чи справлюсь? А якщо це пастка мене хочуть продати в рабство або на органи. Занадто всі дуже привітні та добрі.
Від таких думок холодні мурашки поповзли по тілу.
-Може втекти поки не пізно ?
-Не витягуй люба моя страхи свої, ліпше іди помийся під умивальником, переодягнися та вкладайся спати-почула я голос свого другого “Я”,яке спокійно продовжувало.
-Адже ти знаєш, що бути сильною, впевненою у собі тобі необхідно, в першу чергу, бути у злагоді із собою, відчути внутрішній спокій. А тепер повторюй за мною: ”Я все зробила вірно. Ця робота мені підходить, нехай так буде і надалі. У цій реальності, у цьому сьогоденні, я знайшла себе і своє місце.”
Все гомоніло і гомоніло моє внутрішнє ”Я” ,яке останнім часом навіть не сперечалося зі мною, а тільки підтримувало і завжди, а я це відчувала ,було зі мною поруч.
І все таки я запитала у нього:
-“Як ти думаєш, чому господарі не познайомили мене із людиною за якою я маю доглядати ? Можливо щось не так?
-“Дівчинко моя, не бери чорних думок до своєї маленької голівки , а тяжкого у руки. Бережи себе. І запам’ятай, ти не одна, ми з тобою удвох. Домовилися?Мені здається , що сьогодні вклавшись у ліжечко ти заснеш дитячим сном, без твоїх любих баранчиків. На добраніч ! Відпочивай!”
ID:
666993
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.05.2016 17:20:22
© дата внесення змiн: 19.05.2016 17:20:22
автор: Тамара Піддубна
Вкажіть причину вашої скарги
|
