“Ой не світи місяченьку , не світи нікому, тільки світи миленькому, який йде додому…” -заливалась соловейком наша мила Галиночка. Голос у неї високий дзвінкий , чистий. Їй би десь у народному костюмі та й на великій сцені співати, зачаровуючи співом своїм людей. А так… А так ми у парку поблизу станції метро “Піраміди”, дивувалися з її таланту, підспівували та накривали “поляну”. На чисту скатертину викладали хто , що приніс , пригощалися, жартували, ділилися новинами з України. Жалілися одна одній на погане поводження господарів з нами, на біль у спині, опухлі ноги, пропонували народні рецепти самопорятунку. Дехто із дівчаток не витримував і починав плакати, сумуючи за домівкою ,за рідними. Кажуть, що заробітчанками ми стали добровільно, що хотіли - те і маємо. Скоріше добровільно-примусово. На мою думку ми покинули свої домівки , тільки по одній причині - допомогти родині вирішувати економічні проблеми, адже на Україні….Ні ,не буду я вам розповідати, що коїться на Україні , самі знаєте. Ось так!
Ті люди, які поширюють плітки про заробітчанок, просто боягузи. І бояться зрушити з місця і інших судять. Говорити легко, а прийняти рішення і добитися того про, що мрієш-дається тільки сильним.
Вибачте мені за маленький відступ. Повертаємося ліпше до нашого місця зустрічі у вихідний день.
Так ось, сидимо ми на зеленій травичці невеликим гуртом, куштуємо страви,які поприносили, ведемо свої розмови. Наразі Дарка (ви вже про неї чули) хвильку помовчала ,а потім промовила:
-“ Дівчата, ось ви тут сидите, а знаєте, що трапилося із Наталкою. Пам’ятаєте, така біленька з голубими оченятами. Та як не знаєте. Згадайте, вона ще з нами на базар ходила за вітамінами. Так ось, познайомилася вона з одним італійцем, що свою кав’ярню мав. Дуже вже сподобалась вона йому. Прилип до неї, мов той ріп’ях, женитися обіцяв, дав їй роботу, та так вже крутився біля неї, що бідне дівча і розтануло. Почали вони жити разом. Спочатку все було ніби не погано. Частину грошей, які вона заробляла відправляла додому, там у неї синочок маленький із мамою залишився, а частину віддавала йому, тому що він пообіцяв допомогти їй купити квартиру(не у Римі відповідно).Обіцянки, як кажуть у народів ніби оті цяцянки. Зустріла я її оце зовсім недавно. Люди добрі ,на шо вона стала похожа - зхудла, бліда, руки тремтять. Побачивши мене, кинулася до мене ,обійняла і крізь сльози розповіла мені все що з нею трапилося. Цей так званий її наречений, тільки вигляд робив, що дуже любить її, а насправді використав добру душу, забрав всі їхні гроші, що вони назбирали за чотири роки , до хати привів іншу молодицю, а Наталку – вигнав, пригрозивши, що здасть у поліцію, адже вона (кландестіна) без документів, без дозволу проживання та працювати в Італії. Схвативши мене за руку бідне дівча крізь сльози питалося:
-“І що ж мені тепер робити, що робити ? Куди іти, кому вірити?”
Я як могла так і намагалася її заспокоїти ,розрадити, але вона мене не чула. Потім раптово відштовхнула мене і побігла”
-“Так це здається мені про неї говорили .Я чула, що одна наша українка кинулася під поїзду Фідене. Бідолашка. Ні, не можна так довіряти людям, особливо чужим.”
-“Твоя правда”-втрутилася у розмову наша “широка господиня Оксана” і продовжила:
-“Але буває, повірте вже мені, коли тебе зраджують не чужі, а свої рідні, близькі люди. Ви певно знаєте Любу з Івано-Франківська. Та, як не знаєте, вона ще в обкомі секретаркою працювала колись при радянській владі. Згадали? Так ось із нею справді лихо трапилося. Хочите послухати?”
-“ Розповідай вже ,не тягни”- хором відповіли ми ,заінтриговані її словами.
-“Слухайте. Працювала вона за Римом, ніби не дуже далеко, км.20. Доглядала стару жінку. Кажуть та стара дуже вредною була, ні їсти їй нормально не давала, ні спати уночі. Стомлювалася дуже Люба, хотіла все покинути і виїхати назавжди із Італії. Але тут лихо, ворони накаркали, наші, наші ворони, поширили плітки, що Люба в Італії вештається не відомо з ким, п’є, гуляє. Відповідно, що ці плітки доповзли до її чоловіка. Він дуже розізлився (а можливо тільки цього і чекав, хто зна?), але швиденько продав квартиру, купив дві однокімнатні, для себе і для сина. Одного вечора подзвонив їй і сказав, що у нього вже є інша жінка, хороша, порядна, хазяйновита, а з нею він розводиться і бачити її більше не хоче.
Після розмови із чоловіком, нервова система у неї видно не витримала. Вийшла вона на вулицю, взяла у господарів пляшку із бензином, облилася та й підпалила себе. Поховали її на кладовищі у Римі. Я була на похоронах. Нікого із рідних не було - ні чоловіка, ні сина, ні сестри. А ви кажете!”
-“Досить про погане . Дуже прошу досить. І так боляче. Не будемо більше плакатися, ліпше співаємо “Ой не світи місяченьку, не світи нівкому” -тихо промовила Марійка із Коломиї:
-“ Співаймо, співаймо!”
Полинула над парком, над “Пірамідами”, над древнім Римом українська пісня про кохання, линула вільно, вільно, а ми нікуди правди діти ,змушені знову залишатися у неволі у на-пів рабстві, добровільно- примусово, дякуючи нашій державі, якої не має. Терпіння. Скільки ж то терпіння треба мати? Хто відповість?
ID:
669675
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.06.2016 17:34:31
© дата внесення змiн: 01.06.2016 17:34:31
автор: Тамара Піддубна
Вкажіть причину вашої скарги
|
