Я тепер не чекаю весни,
В серці пустка - немає тепла.
Душу мучать тривожні сни:
Чи насправді я жити могла?
Я тепер не знаходжу сонця,
Не радію прийдешньому дню.
Залишилася в друзях самотність,
Тільки з нею я поруч іду.
Я тепер заховалась від світу,
Бо не бачу його краси.
Я нещасна - чому тут радіти? -
Не змогла я свій хрест донести.
Я тепер почуваюсь чужою,
Згасли в серці усі почуття.
Навіть, думаю, зустріч з тобою
Не поверне мене до життя.
Я тепер відчуваю насправді,
Як це жити у сірих тонах,
Як життя , що нічого не варте,
Проминає на моїх очах.
Кажеш жити і далі треба,
Час - це лікар глибоких ран.
Тільки як мені зараз дивитись на небо
Очима, в яких затаївся обман?
Кажеш, треба життю радіти
І посміхатись назустріч долі,
Лихе забути, усіх любити...
Та тільки зараз душа в неволі.
Та тільки серце постійно плаче,
Щоденні сльози не глушать біль.
Ні світло сонця, ні сміх дитячий
Не повертають мені надій.
Життя, навіщо так швидко линеш?
Ковток повітря хоч залиши.
Усе що сталося - ніяк не вернеш,
Та душу грішну ще збережи.
