Не спила ще крові до дна,
І не мали від неї люди спокою :
Тікали, вмирали, кричали : Війна! -
То вона, що була сиротою.
Ступала по землях своєю ногою,
І в'янули квіти за нею.
Здіймала лезо над головою -
І кров проливалась землею.
Вела за собою молодшу сестру,
Зодягнену в білії шати -
Смерть скостянілу, страшенну оту,
Що навіть убила би брата.
"Хіба тобі, сестро, цього краю не жаль?
І того, що нема тут спокою?.."
Війна лиш сіяла біль та печаль
Своєю страшною рукою.
"Ходімо додому, досить тут горя,
Ти сієш тільки печаль...
Ходімо туди, за зорею, в краї,
Подалі від світу, у даль."
"А як же нещастя, люба сестрице,
А як же сльози і жаль?
Хіба я для сего родилась, дівице,
Щоб кинуть усе - і у даль?"
"Піду я геть, втомилась з тобою,
Ти ж бо без мене - ніхто.
Не хочу я більше горя і болю,
Я мрію лише про добро.
Не для тебе на світ прийшла я, голубко,
Не для того, щоб силою брать, -
Люди йдуть завше до мене в руки,
А не пробують геть утікать."
І пішла Смерть подалі відтіль,
І Війна за нею пішла...
Сонце зійшло, і край відродивсь,
І зникли горе й печаль.
