Українська національна культура, зокрема, пісенна й хореографічна, тривалий час існувала та розвивалася суто як явище фольклорне, як народна, не повною мірою визнана й дозволена культура. Коли ж наприкінці ХІХ століття ця народна, переважно сільська культура знайшла свій шлях на офіційні сцени, вона постала там у спотвореному вигляді: на той час діячам мистецтв бракувало знань, практично не існувало систематичних етнографічних досліджень, які б сформували повне уявлення про народну культуру та слугували підґрунтям для її професійного сценічного розвитку. «…слабка або погана імітація, а здебільшого еквілібристика в українській одежі під неможливо швидкий темп українського козачка» - ось що потрапляло на сцену!
Слова ці належать Василю Миколайовичу Верховинцю, українському етнографу, хоровому диригенту, композитору та нашому першому балетмейстеру – так, саме він був постановником першого українського балету. Власне, завдяки натхненій наполегливій праці Василя Верховинця українська пісенна й танцювальна культура отримала глибоке наукове вивчення, дослідження та адаптацію до професійної сцени. Як ми вже неодноразово наголошували, така робота завжди є більшою за себе як таку, виходить за власні рамки, адже культура є універсальним представництвом країни у світі, зберігає духовний код народу. Василь Миколайович добре це розумів: «Коли ми вивчимо самі й заохотимо інших вивчати справжній народний танець, то тим самим збережеться його правдива краса й відновиться його слава, яку заплямували пародисти українського танцю».
Микола Верховинець народився 5 січня 1880 року в селі Старий Мізунь на Івано-Франківщині. Здобувши фах вчителя у Львові та Самборі, працював у народних школах, а згодом долучився до діяльності «Русько-народного театру» як хореограф і паралельно почав досліджувати українську народну пісню й танець. Робота в театрі звела його з Миколою Садовським, який запросив Верховинця приєднатися до свого театру у Києві – як актора та постановника, а етнографічні дослідження Верховинця стали основою для перших ґрунтовних видань, присвячених народній культурі:
- «Українське весілля» (1906; такого роду записів було вже чимало, але Верховинець вперше представив українське народне весілля з професійно записаними нотами);
- «Теорія українського народного танцю» (1919; взагалі перше дослідження народної хореографії, перевидавалося 4 рази, останнє видання – 1991 року);
Збірник для дітей «Весняночка» (1923; 5 видання датоване 1990 роком, а записані та створені Верховинцем пісні та музичні ігри для дітей нині включено до шкільних підручників).
Це – надзвичайно вагомий внесок в розвиток національної культури; власне, цього більш ніж достатньо, аби виправдати згадку про день народження Василя Миколайовича: це не просто якісь давні пошуки та архівні видання, це – теоретичні підвалини сучасного українського мистецтва, підґрунтя його розвитку. Та й це ще не всі здобутки, і правда ще не вся – ми й не маємо можливості розповісти усе, але деякі речі сказати мусимо.
Спершу про здобутки.
1930 року Верховинець поставив перший український балет – «Пан Конський» на музику Вериківського та Ткаченка. Того ж таки 1930 року ним заснований у Полтаві вокально-хореографічний ансамбль «Жінхоранс» - на базі цього колективу Верховинець створив новий жанр – театралізована пісня; Павло Вірський казав про цей доробок: «Найкращі традиції „Жінхорансу“ свято шанують усі танцювальні колективи України, в цих традиціях, зокрема, виховується і Державний заслужений ансамбль танцю Української РСР».
1935 року на першому міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні було представлено «триколінний гопак» у постановці Верховинця. Танець здобув першу премію, а українська хореографічна культура – визнання на світовій арені.
Микола Верховинець записував та обробляв народні пісні (понад 400), також він писав музику на вірші українських поетів – Франка, Рильського, Тичини, Олеся, Лесі Українки та інших. Багато українських діточок співають пісеньку «А я у гай ходила» - музику до неї написав Верховинець. Перу Верховинця належать і хорові твори. Нині творча спадщина Верховинця поступово повертається на сцену після вимушеного забуття.
А тепер – ще трохи історичної правди про Василя Верховинця, гіркою та, на жаль, типової на той час для долі української мистецької громади.
Вперше Василя Верховинця заарештували 1922 року, тоді знову 1927, а втретє та востаннє – у грудні 1937 року, здається, на вищому злеті його кар’єри: адже 1936 року очолюваний Верховинцем колектив «Жiнхоранс» тріумфально виступав в Москві під час Декади української лiтератури i мистецтва. Митця катуванням змусили зізнатися в організації антирадянського виступу в Полтаві 1919 року. Виїзна сесія Військового суду СРСР у Києві 10 квітня 1938 року визнала його винним, а наступного дня, 11 квітня 1938 року, Василь Миколайович Верховинець був страчений як контр-революціонер, заколотник, буржуазний націоналіст та польський шпигун. Його дружина – Євдокія Доля, співачка й актриса «Жінхорансу» - також зазнала репресій: вона відбула заслання до Казахстану (1938-1944).
За клопотанням Спілки композиторів України Василя Верховинця повністю реабілітовано 25 квітня 1958 року.
На згадку про Василя Верховинця, батька сценічного втілення багатьох українських народних танців, - "Гопак" у виконанні ансамблю імені Павла Вірського
І, звісно ж, пісня - «Чорні очі палки», музика Василя Верховинця, слова Івана Франка, виконує Марія Байко у супроводі Ярослави Матюхи (фортепіано), Богдана Бонковського (скрипка), Андріана Білинського (віолончель)
5 січня 2017 року
