...Якщо вам трохи за 40 або ви читали повість «Иностранка» Сергія Довлатова, ви легко можете уявити, чим в СРСР для популярних співаків оберталася іноді їхня популярність. Надзвичайно і жорстко зарегульоване культурне середовище, тотальний контроль, втручання держави в абсолютно приватні сфери життя громадян та обмеження свободи того, що без свободи взагалі не може існувати, - творчості, - все це мало свій відбиток на мистецтві та житті артистів. Довлатов під іменем Разудалова вивів Мусліма Магомаєва – однак аналогічні прикрощі та негаразди в ті часи спіткали багатьох інших, в тому числі й одесита Валерія Ободзинського, якому б сьогодні виповнилося 75 років - виповнилося б, якби життя його не зупинилося на позначці "55".
Гірко усвідомлювати, що чиновники від культури чинили перешкоди співаку, голос та манеру якого любили люди. Ось цей прикрий розрив – між культурою офіційною, схвалюваною, безумовно радянською, допущеною на великі сцени, ТБ, радіо, та культурою не- або півофіційною, відкрито не забороненою, але й не дозволеною прямо, недопущеною до ЗМІ, змушеною гастролювати глухою провінцією – цей розрив постійно поглиблювався та яскраво свідчив, що народ і керівники країни існували в паралельних просторах. Адже система зневажала саме те, що народ щиро любив!
А все ж було напрочуд невинно! – якщо зацитувати Довлатова, то приблизно отак: «Он зарабатывал на жизнь теми эмоциями, которыми другие люди выражают чувство безграничной радости и полного самозабвения. Он пел, танцевал и выкрикивал разные глупости. За это ему хорошо платили».
Валерій Ободзинський повною мірою це на собі відчув. Життя його від самого початку не тішило. Він народився 24 січня 1942 року в окупованій Одесі – всі джерела згадують випадок, коли маленького Валеру та його дядька, на 2 роки старшого, ледь не пристрелив німець за крадіжку ковбаси, але бабуся вимолила прощення та врятувала малих. Ріс Валерій, що називається, уркаганом, в школі вчився так-сяк коли-не-коли, зате товаришував з усіма одеськими хуліганами та пройдисвітами.
Він ніколи не вчився співу або музиці, але співав з дитинства, намагаючись відтворити все, що йому подобалося в улюблених виконавцях. А ще він мав вроджений талант до співу та природний проникливий тенор – отже, Ободзинський був дійсний стовідсотковий самородок. І доля вивела його спочатку до Костромської філармонії, потім він співав на круїзному судні «Адмірал Нахімов», був солістом Томської філармонії, оркестру Олега Лундстрема, Донецької філармонії (1967-1972), з великим успіхом виступив на міжнародному фестивалі в Сопоті, гастролював усіма провінційними містами СРСР – і скрізь публіка шаленіла, скрізь Ободзинського зустрічала палка любов слухачів, його платівки розліталися миттєво.
Однак система виразно демонструвала своє ставлення – несхвальне. Радянський громадянин не повинен шаленіти під легковажні пісеньки про кохання та інші дурнички, та ще й виконані в підозрілій нерадянській манері (пам’ятаєте «А я одна, совсем одна с моим здоровым коллективом»?). А він ще й зловживав на сцені піснями закордонних виконавців – отакий був гріх, наприклад, ось кавер на пісню The Beatles – The Girl
Отже, Ободзинського не пускали на великі сцени, на радіо і телебачення, "Блакитні вогники", не давали почесних звань (тільки двомісячні безоплатні гастролі кожним містом, селом, фермою, шахтою та сараєм Марійської Республіки принесли йому звання заслуженого артиста цієї республіки). Заробляючи шалені за радянськими стандартами гроші, Ободзинський не мав власного житла, тому що його не прописували в Москві! Хто тепер пам’ятає значення, що колись мала прописка, тим більш московська! – мав рацію Воланд, коли зітхав: «квартирне питання зіпсувало москвичів».
Та всі ці вибрики цензури аж ніяк не впливали на радянських громадян – Ободзинського любили, навіть обожнювали, і край. Для нього писали найвідоміші радянські композитори та поети: Тухманов, Дербеньов, Пляцковський, Шаферан, Мігуля. «Твой день», «Эти глаза напротив», «Что-то случилось» ... - здається, сотні пісень, що потужно нагадують про 70-ті.
Однак поступово Ободзинський опинився в глухому куті. Його майстерність та популярність зростали, але шляхи для кар’єри було закрито – можна тільки уявляти собі, що відчуває улюбленець мільйонів, якому не просто демонструють зневагу та несхвалення, а перекреслюють життя в манері «держать и не пущать»! – в інтерв’ю через багато років він зізнався: «Был момент, когда я достиг своего потолка. И понял: дальше не пустят. Надоело унижаться перед всеми: перед работниками телевидения, радио, которые с подачи сильных мира сего резали мои записи. Чиновники от культуры заявляли, что я пою не по-советски…»
З іншої сторони, він стільки працював, що певною мірою переріс свою аудиторію: на концертах його раз за разом викликали на біс виконувати один і той самий хіт (наприклад, пісню з кінострічки «Золото Маккени»), а він вже був вищим за той рівень, що колись був ним досягнутий при виконанні цих пісень.
І Валерій Ободзинський не витримав. Приблизно 1986-87 року він надовго зник зі сцени, кажуть, зловживав алкоголем і наркотиками, працював десь сторожем, втратив житло, притулок йому забезпечила одна з шанувальниць (тому що справжня любов - то назавжди). Всі колишні друзяки по сцені десь зникли, нікого, крім вірних шанувальників, доля Ободзинського не цікавила… Але він зробив диво: він - повернувся!
1994 року він виступив на сцені, куди за СРСР його не допускали, - в концертному залі «Росія» в Москві. Він дуже змінився зовнішньо, сильно розповнів, ніщо не нагадувало тонкого та дзвінкого Валерія 70-х. Та успіх був вибухоподібним: голос Ободзинського ні на йоту не змінився – це був той самий голос, ласкавий, як Чорне море під Одесою, теплий, як одеське сонце! Одразу вийшов новий диск Ободзинського з піснями Вертинського.
Однак Валерію Ободзинському не судилося повною мірою насолодитися свободою творчості, яку принесли нові часи: 26 квітня 1997 року його серце зупинилося. Співаку було 55 років.
Він пішов, а нам лишив величезну колекцію зворушливих пісень, а ще – спогад про вкрадене життя, про талант, змарнований заради примари, вигадки, утопії. Хай же Бог завжди буде ласкавим до усіх, хто виходить на сцену, і нехай ніщо, крім таланту та праці, ніколи не визначає їхній шлях!
24 січня 2017 року
