Колише хвилі вітер поволі,
Запалює сонце хмар небосхил,
Погойдує човен на Свитязі - морі,
Голову паморочить небо - блакить.
Захопить, вколише. Упадем додолу...
Не стане волі пручатись красі,
Оманою ваблять далекі зорі,
Та забуваєм власні мрійливі краї.
Не відчувати, не бачить - не горнутись,
Забути, як вночі украдений скарб,
Своєї власної землі здобутої
У кривді й немічі змусив хто?
Плекати. Молитись. Втішатися.
Що є земля, дарована з небес,
І знати, що є на світі сторона,
Яку по праву ми назвем своєю!
