Моя Україно, така твоя доля,
Що серцю в неволі
Не гірш, як в на волі?
І що з тої волі?! Там бурі чекають
І хижі орли там по здобич літають.
Бувають там віхоли, люті морози,
Розлуки, невдачі, і кривди і сльози.
Що з волі пустої, коли без надії
Згорають, як в пеплі всі помисли-мрії.
Як ворогу мусиш протягувать руку,
А з другом розлука і з братом розлука.
Отож чи не краще у тихій неволі
Сидіти й чекати спокійної долі?
І діток учити покірними бути
Та волю забути, навіки забути.
Зате буде шинка, і курка і пиво,
Зате можна жити дуже красиво,
Забути, що віхоли є і морози.
А сльози? Нехай! Подумаєш сльози!
У цілому світі на їх не зважають,
Бо різними дуже сльози бувають.
Від радощів, здуру, є й інші причини
Зате ж бо життя буде дуже красиве,
А доброму пану якщо попадешся,
То й меду нап’єшся і пива нап’єшся.
Навряд щоб зізнавсь хтось в таких міркуваннях
Цього не зустрінеш і в юних та ранніх.
В такому ніхто зізнатись не хоче,
Бо кожного слава за ребра лоскоче.
Бо марять усі нап’ялити тогу,
А гарні слова у тому підмога.
Де треба - брехнуть, де обіцянку дати,
А де від душі гопака станцювати.
Отож – бо не стане „розумна” людина
Незручні слова говорить про країну.
А що Україна? Така її доля,
Що серцю в неволі не гірш, як на волі?
10.05.2003