На підлогу,
серед скинутого одягу,
котрий нам зовсім не потрібен,
одна за одною
секунди падають у забуття,
за принципом доміно
валять хвилини,
години
й вичавлюють
з ночі
гарячі спалахи
поцілунків.
Дзеньк!
Дзеньк!
Я падаю за ними,
у холодну безодню спогадів,
веду тебе за собою
за руку,
заглушивши темрявою гуркіт доміно,
бо, знаєш, мені давно не потрібно світло,
щоб тебе бачити.
Дзеньк!
Дзеньк!
Дзеньк!
Дихай, моя любове,
дихай цією густою пітьмою,
вона вилікує усі твої опіки,
що залишились від світла
денної метушні.
Дзеньк!
Дзеньк!
Ти знаєш,
я завжди цурався софітів,
тож або будь тут
зі мною в тиші,
або ж повертайся туди,
де рвуть горлянки
азартні гравці у соціум,
моє ж тіло
давно згоріло
в їхньому сяйві.
Дзеньк!
Дзеньк!
Дзеньк!
Два ембріони
кружляють у глибинах тиші,
де дзенькіт часу сиплеться на плечі дощем.
Твої губи завмерли на язиці,
руки зав'язались у вузол
за спиною
і нічого не важливо,
доки ми пахнемо парфюмом
"Ностальгія".
Дзеньк!
