Гріє сонечко у віконечко.
Відійшла з холодами зима.
Чом на серденьку, тяжко зморенім,
Лежить каменем дума сумна?
Скажи, серденько, не байдужеє,
В чім причина твоєї журби?
Любиш милого, любиш ніжного,
Тільки він безнадійно слабий!
Розстаємося, ледь не плачемо.
Бо серцями давно як рідня.
Тільки щастя нам не призначене:
Нам не бути у парі ні дня…
Небо зводить нас на коротку мить,
Я до нього на крилах лечу!
Усміхаюся на очей блакить
І ховаю росинки плачу.
Вміє любий мій, як з людей ніхто,
Діставати слова із душі
Мов перлиночки їх нанизує
І дарує сердечні вірші.
І намистом цим я обвішана,
Наче вишня в квітневім саду.
Зачарована, перевінчана,
В ролі Музи до нього іду.
Була зустріч нам не в урочий час.
За плечима лягло пів життя.
В пізній осені пов’язало нас
Призабуте в літах почуття.
Зафарбовую всі сивиночки,
Тільки зморшки примножує час.
Я – берізонька, я – калиночка,
Я у нього ще й досі дівча!
неділя, 6 серпня 2017 р.
