Зв’язка ключів за поясом у долі,
Бряжчить залізо, знову, день у день.
І кожен з нас, щоденно, на поклоні,
Щоб взяти ключ, від правильних дверей.
Але його ще заслужити треба,
Здається щастя. От ти вже й герой!
І линеш вище всіх туди, до неба.
Двері. Замок. А ключ то все не той!
Сміється доля: «Що, розчарування?
Ти це просив, та це ще не твоє!».
У відповідь знеможене зітхання,
«Ну що поробиш, є вже, те що є…».
«Ти що, здасишся?» - не вгаває доля.
Ну вибирай, скоріш! Не муч!
Твій шанс життя, чи посивіла скроня?
А може, дати інший тобі ключ?».
«Та ні, не треба. Інший не підійде»
Стиснув всі пальці у міцний кулак,
А будь що буде! Щось та з того вийде!
В двері постукав. Хай же буде так!
Сміх долі враз перемінивсь на милість.
Скрипнув замок, фарт долі для людей.
І двері навстіж швидко відчинились,
З ключем що був, в тій стороні дверей.
Доля його знову взяла у в’язку.
Бо ж миті часто у житті бувають,
Маленька радість. Наче дивна казка:
Хто стукає, для того відкривають!