Маршрут звичайний. Їдем навпростець.
Напарник щось мугикає під носа.
Схопив обочини ранковий морозець.
Дерева позирають зверхньо скоса.
Помалу відпускає вражень крен -
Насуплена ще звечора дружина
Опісля чергових бурхливих сцен,
Робоча перепалка-різанина.
Надійно вкладений, закріплений вантаж
Вже не тривожить скрипом і скемінням,
Потроху стихли злість, ажіотаж
Під мирне підколісне шепотіння.
Привітно придорожній бар-мотель
Запрошує спинися на каву,
При вході – глечики і журавель,
Хазяєчка всміхається ласкаво.
Іду один, Михайло не схотів.
Жую хот-дога, у стакані – кола.
Дівча раптово всілося за стіл:
«Дай угадаю, звати тя Микола?»
Здивовано: «Знайома? Не стрічав…»
«Та ні», - сміється сяйка загадково.
«То може ти ворожка? Циганча?» -
Продовжив далі із дівчам розмову.
А сам вдивляюсь – губи, макіяж,
Кофтина у розводах досить куца -
В такій доречно літом і на пляж,
А тут замерзне, як безхатній цуцик.
Дарує погляд покликом з-під вій,
Неначебто готова прихилитись,
Усе жіноче звабливе при ній,
І груденята соками налиті.
Та щось таке зворушливе з глибин
Звірятком виглядає шкряботливо,
Довірливо торкається сивин
Легесенько безгрішно-соромливо.
«Чого ти хочеш?», - хрипнеться само, -
Перед очима – донечка Марійка,
Скривилася, неначе на лимон:
«Та дядьку я… у мене дома – двійко…»
«У тебе діти?» - «Братик і сестра».
«Ну а батьки?» - «Аварія. Погибли.
Ще бабка є… - злоблива і стара.
Робіт нема, а ті, що є, – не хлібні».
І ближче, ближче, в’ється аромат,
Хмелить нестримно норовом ігристим.
Позаду клацнув каво-автомат,
Думки про доньку вилиняли чисто.
Я озирнувся. Скрип стільця: «Я щас!»
До столу розвертаюся – там пусто.
Слимацьким кроком плентається час.
Чекаю, пальці стискую до хрусту.
Вривається напарник: «Ти чого?
Телефоную скільки! Маєш совість?!»
В кишені – пусто, - гарний епілог, -
Одна косинка на стільці натомість.
Скандал мені ніяк не допоміг,
Всі пошуки скінчилися невдало.
Йшов до машини під Михайлів сміх,
Як цербер, злий, поліцію не звали, -
Чого даремно гайнувати час,
Його і так затрачено чимало, -
Всерйоз ніхто не слухатиме нас,
Лиха година для простих настала.
Подальший шлях був хмарний і рябий.
Я то мовчав, то гнув стоповерхових,
А спогадиом вривались, хоч убий, -
То позирки, то іскорки розмови…
… Вернулися додому днів за три.
Дружина – наче медом хтось намазав.
Подумалось: «А може то згори
Підкинули дівча дороговказом?..»
Оксано, молодець! Епічний твір! 
