Її зустрів ти десь під осінь,
Десь на краю́ терпкого літа.
В її очах - небесна просинь,
Вона уся теплом зігріта.
А люди кажуть, що немає
Таких, що дані нам із Неба.
Та кожен на своє чекає:
На неї - ти, вона - на тебе.
В її обійми впав, як в кому -
І не будіть, і не лікуйте!
Ти не віддась її нікому,
Хоч сійте попелом, хоч війте.
...її зустрів ти десь під осінь,
Десь на краю терпкого літа:
Оту, що повістки приносить
З війни, що маскою прикрита.
А люди кажуть, що немає
Кому вже Матері служити!
Що страх за плечі обіймає,
Що краще за кордоном жити.
А ти пішов, бо в тебе - діти...
І в тебе сива матір плаче...
Їх би узяти та й зігріти,
У тебе ж серце - не собаче.
Та що ти, що ти - і собаки
Вірніш бувають за людину!
Бо як назвати вовкулаків,
Що край твій зве́ли до загину?
...полон зістрів тебе під осінь,
Десь на краю терпкого літа...
В її очах погасла просинь -
Іде з молитвою по світу.
Ти впав в підвал гнилий, як в кому,
А друг твій полетів "двохсотим".
Не дай же, Боже, так нікому!
Струси з "верхів'я" позолоту.
Верхівка зрушилась під зиму,
Десь на краю Різдва й Марії.
Ти так до неї довго линув,
Як довго треба йти до мрії!
В її обійми впав, як в кому -
І не будіть, і не лікуйте!
І з пекла він вернувсь додому,
Ви ж Україну попильнуйте!