Професорська троянда
Старовинний корпус госпіталю ховали розлогі липи. Знайомі доріжки здавалися нескінченними. Поспішала. Знайома медсестра квапливо накидала їй на плечі білий халат. Проводжала поглядом, співчутливо киваючи головою, нагадувала:
- Недовго. Пам'ятайте про час. Його не можна втомлювати.
Вона пам'ятала. Вибігла на другий поверх. Тихо відчиняла двері палати. Сідала на краєчок стільця, боячись потривожити ранковий сон. Торкалася його руки губами, щокою. Закривала очі. Завмирала.
- Я тебе з тисячі впізнаю по запаху. І де ти полин в місті знаходиш? На зиму певно заготовляєш?
Почувши рідний голос, радісно посміхалася:
- бурчить, бурчи ... прокинувся, значить. Ну і хитрющий ти у мене! Давно не спиш?
- Тебе чекав. Та й зараз чекаю, коли вже цілувати мене почнеш ... тобі бігти треба ... А то, «голуби» твої з першого уроку злетять, шукай їх потім ... Та лікаря побережися. Чи не зіткнетеся із ним у коридорі. Серйозний дядько, "генерал" мій, дізнається про твої ранкові візити ... краще, щоб не знав.
Поправляла подушку. Обіймала за плечі. Чула биття його серця. Прикривши двері за собою, в безсиллі тулилася до холодної стіни коридору, шепотіла:
-Головное- живи. Жити - головне. Останнє ... ми здолаємо, - скидала долонею сльозу.
Весна все далі й далі йшла в буйство фарб, цвітіння, пахощів. Віддавалася під владу сонця. Вони перемагали цю хворобу. Тепер він міг ходити. Заповітне місце знайшли: у ставу, в кутку лікарняного парку. Знала: він там її чекає. В руках незмінно були квіти. Кожен день різні.
- Де ж ти їх береш, не виходячи за територію лікарні? - здивовано питала, ніяковіла, як в юності.
Посміхався у відповідь, світилися щасливі промінчики з очей.
- Радість тобі дарувати - щастя. Знаєш, що зрозумів я, дивлячись в стелю ночами і днями: головне - любити ... Тебе любити. Не бійся за мене. Я не піду, не час мені, не можу тебе одну залишити. Поруч я з тобою, завжди пам'ятай, де б не була. А квіти ... Мало тобі їх дарував. Справи, робота ... А виявилося, головне в іншому ... Ти у мене - головне.
За ці місяці вона стала своєю людиною серед персоналу. Привітно віталися з нею медсестри, нянечки і грізні «генерали» медицини. Розуміли: ця жінка - дивом тримає його на краю, не відпускає, і він виживає зараз. Приносили йому квіти в палату з вечора ... хто які, щоб він міг лікуватися її радістю, повертаючи так собі життя.
Удома вона самотніми вечорами накидала шаль, сідала за стіл, перевіряла зошити. Забувала, що робить, безглуздо перекладала їх з однієї стопки на іншу. А думки все були там, у нього в палаті. Одного разу дзвінок у двері перервав це її заціпеніння. Відчинила нетерпляче. Він стояв на порозі ... колишній, усміхнений і рідний, як ніби з роботи, як завжди, як раніше ... до війни. Не вірила очам своїм. Торкнулася її його руки, обняла, сховала в кільці своїх обійм від гіркоти, тривоги і нескінченного очікування.Гібрид неоголошеної війни для них скінчився.
- Виписали мене. Все.Я той тепер, колишній до того ж ... голодний.Что мені було чекати до ранку ... Цілу вічність ...
Витягнув звідкись троянду
- Це тобі професор мій передав, кланятися велів.
На мить відсторонив її від себе, в очі подивився:
- Все буде у нас добре. Головне вірити. Ми з тобою цю науку вже пройшли.
День догорав за вікнами західними променями. Що змінилося в світі? Начебто нічого ... для світу. Додалося в ньому ще двоє щасливих ... Тому що любили, бо вірили, тому, що терпіли, бо змогли подолати ... Двоє їх, і з ними Життя ...
ID:
772246
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.01.2018 19:05:56
© дата внесення змiн: 19.01.2018 19:05:56
автор: Калиновий
Вкажіть причину вашої скарги
|
Любов творить дива... 
