Це друга донька бабусі Дусі, яку всі лагідно називали Леною.
Надзвичайно гарна,щира,добра,весела,цікава дівчина. Після
школи вона закінчила якісь курси в місті Олександрія, та й працювала
там на шахті. Там же зустріла і свою долю по імені Толя. Це була
дивовижна пара, обоє гарні, ділові, працьовиті, лагідні, надійні, в
будь-який час готові підставити своє плече, ненав’язливо порадити, чи
й допомогти. Попрацювавши деякий час на шахті, відчули погіршення
здоров’я, тому переїхали до Верблюжки. Спочатку жили разом з бабусею
Дусею і молодшим братом Михайлом, а потім самотужки побудували
будинок, та ще й через дорогу від нашого будинку. Нам було дуже
приємно з ними спілкуватися, слухати їх пісні, а співати вони дуже
любили, їх навіть запрошували до сільського клубу і для участі у хорі,
і в індивідуальні виступи, та вони чогось туди не ходили, як
з’ясувалося пізніше у Лени була важка хвороба – епілепсія, часом були
важкі приступи, тому вони були, як тоді казали ‘’домосєди’’. Працювали
у колгоспі, там запримітили золоті руки Анатолія і використовували
його здібності, як казали по повній. Жили дружно доти, доки не
трапилась одна пригода. Якось у середній школі раптово серед
навчального року розрахувався і виїхав учитель трудового навчання.
Райвідділ освіти не зміг знайти йому заміни, то отож директор школи і
звернувся до голови колгоспу, щоб той відпустив Анатолія попрацювати в
школі хоча б до кінця навчального року. І хоча в Анатолія не було
вищої освіти, він так уміло проводив заняття з учнями, що директор тут
же запропонував вступити на заочне відділення до педагогічного вузу,
що Анатолій з задоволенням і зробив, і ніколи про це не шкодував. Рік
– два промайнуло швидко і якось одна з учительок попросила Анатолія
допомогти перекрити будинок у якому вона жила з мамою. Я знала цю
вчительку, хоча вона в моєму класі нічого не вела. Звісно Анатолій
погодився, адже зайва ‘’копійка’’ не буває. Та після виконання робіт,
чоловік забрав свої речі, та й перейшов жити до нової пасії. Для Лени
це був удар не в спину, а в серце. На неї жаль було дивитися:
змарніла, ходила засмучена, шукала нагоди, щоб зустрітися з чоловіком,
просила його повернутися, нагадувала про все хороше, що було у їх
сім’ї. Та Анатолій подав на розлучення і після закінчення навчального
року одружився і переїхав на нове місце проживання в інший район. Я на
той час закінчила інститут і працювала на Вінничині, тому довідалась
про негаразди у сім’ї моїх родичів пізніше. Коли моя сім’я переїхала в
Долинську, Соня уже забрала бабусю Дусю доживати віку у її сім’ї, так
як та була вже зовсім старенька, а Лена так і жила у Верблюжці,
частенько приїжджала у Долинську до мами і сестри, було видно, що вона
вже змирилася з тим що лишилась одна, часто хворіла, тому і Соня
частенько до неї навідувалася і пропонувала продати свою хату, та й
переїхати до Долинської, та Лена не хотіла залишати хату, яку
збудувала колись з Анатолієм. Якось Лена не приїхала у визначений час
і Соня відчувши щось неладне поспішила сама до села. І саме вчасно.
Прийшла до будинку, кругом тихо, лише собачка скулить, хата закрита,
постукала ніхто не відповів, пішла до сусідів, вони нічого не знали.
Коли повернулась разом з сусідами до будинку і якось відкрили двері,
то виявили, що Лена померла від приступу епілепсії. Поховали Лену у
Долинській, а через рік чи два відійшла у інший світ і бабуся Дуся. І
хоч їх нема вже у цім світі, в моїм серці навічно збереглася пам’ять
про про моїх двоюрідних, але ж таких незабутніх і рідних родичів…
...А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить і плаче, і не спить...
Тарас Шевченко
А Ж И Т Т Я П Р О Д О В Ж У Є Т Ь СЯ...
Дуже гарно ,Валю і цікаво! Життя складне,але добре,що є родина і є про кого згадати. З наступаючим Вас Святом!!! Миру,здоров*я, злагоди,достатку і тепла!
Успіхів і натхнення Вам!!!
Дякую,Галино! Отак по чуть-чуть описую і про себе, і про своїх рідних,та двоюрідних,сусідів, друзів,..бо ж рано,чи пізно відійду в інший світ, то може хоч хто з родини загляне у мій ноутбук, та хоч щось прочитає. У мене є й багато надрукованих творів,я їх не знищую,зберігаю у файликах, та хоч у мене і діти, й онуки хороші, та я все ж сумніваюся, що вони колись у них заглянуть, при нинішній їх зайнятості,їм не до мого писання...
Всіх, кого немає поруч з нами, ми все ж не забуваємо. 
А життя, дійсно, продовжується. Зі святом Вас, Валентино!
