Те, що ти називаєш душею в мені
Задихається сміхом зневажливим знову,
Коли лиш наївністю пробуєш жити,
Береш лиш трагічність собі за основу.
Як жаль, що не слухаєш моїх порад.
Тобі я не радив ніколи схилятись
Навколішки перед зухвалим скотом,
Тобі я не радив у тьму віддалятись.
З душею холодною теплом не ділюся,
Бо мало тим людям, поглинуть усе,
А нового полум’я рідного знову
Доля ніколи вже не піднесе.
Наче знаєш людей, та все ж серце даруєш.
Хіба не навчилась душею своєю
Ховатись від пильного ока блудливих?
Чи хочеш ти стати гнилою землею?
Повсюди ці дурні торгують брехнею,
У масках постійно, немов на маскараді,
Лицемірство і зрада крокують за ними.
Для падіння так мало потрібно насправді.
Не думай, що не бачу істинних думок,
Немов ховалась ти в траві, тонкій й густій.
Не думай що фантазії дарують почуття,
Твоє кохання – лиш дрібна ілюзія тих мрій.
Остап Лагойда (04.02.18)
