Вертаюсь все у день осінній
І в два ледь чутнії слівця...
Я не відчула,я не знала,
Що то дорога до кінця.
Ми поспішали,сподівались,
Ніхто не думав,що помреш...
Це слово ми не вимовляли,
Ти з нами й зараз,ти живеш.
У сотий раз прошу у Бога,
Щоб ти наснився і сказав,
Чому не вистачило сили,
Як ти без мене помирав?
Можливо,не дали водички,
Чи стало серденько твоє.
Чи може ти і мене кликав?
А я молилась за тебе.
Стояли з батьком на колінах,
Просили:"Боже,поможи,
Синочка нашого в лікарні
У час хвороби збережи".
Ми тебе їхали відвідать.
Не знало серденько моє:
В той чорний ранок у лікарні
Життя скінчилося твоє.
І я не можу це прийняти.
Хто винен,де твоя біда?
Чи може я погана мати,
Що я тебе не вберегла?
І плачуть очі,серце плаче,
Душа моя навзрид рида,
Кому мені пробачить треба,
Що нас спіткала ця біда.
Мені так болісно без тебе,
У мене волі не стає
Щоб цю біду нести по світу
У тім житті,що в мене є.
