Нахлинули, як дощ, ці сльози, сльози...
Чому, від чого? Досі не збагну.
Чи то душа замерзла на морозі?
Чи то промокли очі від дощу?
Тяжкі слова лягли, як чорний камінь,
Мов навпіл перерізали і вщент.
А був до цього білий, білий травень.
Та змили сльози все в один момент.
Згубили серце, тіло, розум, душу,
Забили, затоптали чобітьми.
І що тепер? Як далі жити мушу?
Як захистити сонце від пітьми?
Нахлинули...текли безповоротно
І омивали серце від журби.
Дощився день мінорно і самотньо,
Так, ніби очищався від ганьби.
