Вона міряла кроками місто
Під холодним весняним дощем.
У кімнаті їй стало так тісно
Й вона різала зливу ножем.
На повторні грала старезна пісня
Й вона хриплим голосом співала
І хоч година вже була пізня
Йшла повільно, не поспішала.
"Ти пробач мені, мила, пробач,
Що з посмішки вийшов плач.
Ти прости мені, мила, прости,
Так швидко згорілі мости."
І хоч ця пісня далеко не про неї,
І хоч цей дощ не про неї лив,
Вона відкидала розумні ідеї.
Дощ із нею той смуток ділив.
Пропускала крізь себе дим.
Не ділилася ним зі світом.
Вона наче просочилася ним,
А сльози летіли за вітром.
"Я знаю, що боляче, мила,
Та я не ламав тобі крила.
Я знаю, що холодно, люба,
Хай дощ за мене тобі похлюпа."
Їй і справді не ламали крила,
Та вона вже давно не літала.
Вона міцно трималася за перила,
Щоб раптом випадково не впала.
Лиш для неї світили ліхтарі.
Лиш для неї ще дихало місто.
О такій дуже пізній порі
Всміхалося їй вогнисто.
"Мені також не легко, мила,
Та брехати тобі вже не сила.
Мені дуже сумно, люба,
Що дощ цей за нами хлюпа."
Вона не знала про кого та пісня
Чи хто її навіть писав.
Та їй вже й на вулиці тісно,
Вона б піднялася в небеса.
Та у долі на те інші плани
Й вона зарюмсана йшла додому.
У костелі заграли органи.
Заснула в будинку пустому.
"Ти пробач мені, мила, пробач,
Що з посмішки вийшов плач.
Ти прости мене, люба, прости,
Так швидко згорілі мости."
