По-панськи почуваюся у зґардах, аж тріпотить у жилах кров… Якби ж то знати, чи є варто плекати в серці ту любов. Нічка виє, та так нестримно, баламутить залюблені душі… Насліпо, нанімо, невпинно трясе серце, як серпень груші. Мені кажуть, що то від любові я така вся вогненно-медова… Бліді вилиці знову ружові, розпашілись від ніжного слова. Але де там. То радше від злості за розірвані зґарди з намистом. Коби борше до ніжності-млості, доки сонце світлом не блисне. Я бажала би, та я б воліла, щоб ти визбирав всі намистини. То би й, може, з любові мліла — до знеможеної до краплини. Ой якби ж то я гадки не мала, що світ краю на дві половини. А та ніч, що в любові палала — бере з мого кохання данину. © Ольга Береза
ID: 823895 Рубрика: Поезія, Лірика дата надходження: 03.02.2019 00:46:19 © дата внесення змiн: 04.12.2019 13:03:27 автор: Ольга Береза
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie