Цілують щоки і вуста,
І очі – понад вечір сонні,
Ну, а мені найбільш близька
Цілунків розсип по долоні.
Тендітну, з обмаллю прикрас
Твоя рука притисла сміло
До спраглих вуст, як в перший раз,
Мою долоньку ніжно-білу.
А з неба мелеться крупа,
Невже вона, та сама манна?
Й долоньку стиснула рука
Твоя – напружена, кохана,
І виплекана в сотнях рим,
І виплакана цілим морем…
Коханий дотик, поміж тим,
Втрачає глузд, а з ним і сором.
І я у прірву як з небес,
У пристрасть як зі скелі в хвилю
Блакитних океанських плес
(таких, розбурханих на милі).
О, мій! Вже мій! Та в тім, яка
До приналежності нам справа?!
Коли долоньку жме рука
(у твоїй лівій – моя права).
Принаймні зараз, в цей ось час,
У червня в затіснім в полоні
Кільце – єдина із прикрас
На правій (у обох!) долоні.
