Сльоза її котилась цілу вічність
По рейках зіржавілого життя,
Надія вже давно померла в січні,
Без воскресіння і без вороття.
А біль її був болем всього світу,
Мов блудний син приходив уночі,
Знімав стару , сиву , не гарну свиту
І тихо ґвалтував під гул сичів.
Кроїв та різав , пов'язавши руки,
Зітер уста . Без контурів вони .
Вона ж крихка молила "Дай отрути!
Умерти дай! Відкинь у кращі сни!".
А біль все обпікав , не слухав, мучив,
І аж до ранку каторжну тримав,
Аж поки хмари не зійшли гнітючі,
І крик сичів із часом не стихав.
Її мовчання , цвілістю покрите,
Давно писало правду у листах,
писало про життя коротке, вбите,
про рани долі на сухих хребтах.
Її кохання , зовсім вже забуте,
гляділо захід сонця у вікні,
і плечі ті похилі, трохи скуті
чекали й рахували тихо дні.