Ти колись відчував велику потребу в комусь, кого ще не бачив, але дуже хочеш побачити?
Ну-от просто до панічних схлипувань сліз, до хрускоту в легенях. Коли хтось всередині тебе, ніби перебирає пальцями кожен живий червоний м’яз, перебинтований артеріями, перев’язаний дзеркальною ниттю спогадів. І тіло звертається, скручується, відбиває у собі усю різнобарвну гаму колючої дійсності.
Таке відчував?
Чи кипів твій мозок у стані міцного сну через відмову душевних органів співіснувати один з одним?
Чи відчував ти цю дискусію у собі? Коли ти не сприймаєш себе. Коли ти не бачиш себе і коли ти – втрачаєш себе у стінах власної в’язниці. В’язниці, яку збудував своїми ж руками-думками, яка виглядає, наче оперний театр, а вміщує у себе лише твою м’яку, таку крихку чорну душу…
Я не знаю як з-поміж ось цього всього підкрадається, влізає маленька світла картинка, де я вночі притуляюсь до тебе на нашому балконі й уважно слухаю, як вбирає твоє тіло отруйний, але такий рятівний для тебе дим. У цьому вбачаю власне умиротворення і твоє також. Цілую у родимку на спині й обв’язуюсь вузликом навколо тебе.
-
Твоя…
