З прогоном в мене пов’язана ще одна цікава історія. Трапилася вона взимку на святках. До нас приносили вечерю остапівчани, і Рубани подолянські, бо бабуся Галя йому «баба». Не знаю як де, а в нас крім хрещених батьків беруть ще названу бабу. Традиція ця пішла з давніх давен, коли бабі повитусі, яка допомагала з’явитися дитині на світ приносили вечерю на святках. Часи змінилися – а традиції лишилися.
Після пишного застілля та безперервних розмов дійшла черга до обговорення зимової розваги, до якої долучаються і малі і старі. Подоляни розказали, що на прогоні поставили колесо і туди всі з радшляху ходять кататися. Що таке колесо – я не знала, в уяві зразу ж згадалося колесо від воза, колесо від великого трактора, та чортове колесо. Хоча те, про що вони розповідали, зовсім з цим не асоціювалося.
Вони запросили нас на колесо, а ми й не відмовилися. Після вечері бабуся дала Толі подарунок, ми вшістьох погрузилися в нашу Ниву і поїхали засніженою дорогою на поділ до колеса.
У лід був забитий великий кілок, до нього причеплена довга жердина, а до неї прикріплені санки. Хтось сидів на санчатах, а інші ходили по колу і штовхали другий край жердини. Було весело. Так захопилися цією забавою що всі сміялися і веселилися, і крім нас мама, тато, тьотя Ніна і дядько Сашко по-черзі сідали на санчата і розкрутившись летіли і очерет або в кучугури снігу.
На колесі час пролетів непомітно і додому ми повернулися глибокої ночі щасливі від такої непередбачуваної розваги.
