Думки, неначе шпильки обліпили
Весь мозок і ще сонний організм,
Металом у волоссі задзвеніли,
Загнавши у якийсь сюрреалізм.
У форму сьогодення прямокутну,
В старе депо давно забутих мрій,
В субстанцію тривоги каламутну,
У чан з крохмалем вистиглих надій.
І так би все нічого, лиш нестримно
Пече, мов перцем душу рідина,
І протяг тут, а тіло мокре...зимно...
Та й тут я знов купаюся одна...
І так би все нічого, можна жити,
Та шпильки ці важкі для голови,
Їх треба якось з мозку обтрусити,
Як роси вітер струшує з трави.
У чані їх змочила, поржавіли,
Мутуючи з металу у сміття,
Прощально у волоссі задзвеніли
Й розсипались на паперті буття.
***
