Тоді була така ж сама весна,
Цвіли сади, садили всі городи,
Погода така сонячна, ясна,
Нове вбрання зелене у природи.
Та одна ніч за мить змінила все
Й через роки так важко це збагнути
Ніхто ж не знав що світом поповзе,
Незримий ворог і розставить пути.
Не просто вибух, горе, жертви, страх
Аварія розкидала по світу
З минулого лишився спогад-прах
В отруйному вінку з рясного цвіту.
Що далі? Кинули на порятунок всіх…
Хто не мав гадки, що там їх чекає,
Ліквідувати- замолити гріх
За людство, хоча винних в тім - немає.
А що лишилося? Спустошені міста,
У селах мовчазні самотні хати,
Зникають спогади, летять у даль літа,
Та дуже важко це усе прийняти.
Хвороби – то аварії плоди,
Осиротілі сім’ї і родини,
Чорнобиль – це тавро… цвітуть сади,
Й болить душа у кожної людини.
Чому? Навіщо? І за що це нам?
Чого і досі рідний край страждає?
Треба молитись та іти у храм…
Бо відповіді слів не вистачає…
2021
Я коли жив в Тернополі, знімав квартиру на районі "Канада". Район так назвали, бо діаспора свого часу проспонсорувала будівництво житла для евакуйованих з Чорнобиля. У пятиповерхівці було 8 під"їздів, у шести з них жили суто чорнобильці. Багато чого дізнався про ті часи
