Понад усе на світі Надійка любила світанки. Найчастіше про них сповіщав щебет за вікнами. Чи то пташки збиралися у саду, щоб разом потішитись сходом сонця, чи аби розбудити її – дівчинка не знала. Та гамір був таким дзвінким і багатоголосим, що від сну не залишалося й сліду. А у святкові дні до нього ще й долучались церковні дзвони, від яких Надійка не те, щоб просиналась, а, затамувавши подих, буцімто аж здіймалася кудись у небо, ніби там, на височенному пагорбі, що сягав до самих хмар, і звідки завжди хотілося мчати, ніби на крилах, ледь перебираючи ногами, чи може й злетіти, відкривши обійми вітру, над самими полями, маленькою стрічкою річки, що виблискує десь там – внизу, над люстерком ставка, як часто бувало вві сні. Аби впевнитись, що це не сон, вона, бувало, нищечком, прокинеться, але очей не відкриває – так краще чути, як підкрадаються сонячні промінці. Спочатку вони малюють на вибіленій до блиску стелі гілочки вишні, що росте за вікном, потім цей малюнок тихенько повзе до почорнілої дерев’яної дощечки, з якої здивовано дивиться на світ маленький хлопчик, що сидить на руках у святково вбраної мами з чомусь дуже сумними очима. Дівчинці часом здається, що від цього світла її очі стають веселіші. Потім сонечко спускається по вишитому рушнику до стільця, накритого вовняним ряденцем. Тим самим, що мама виткала на верстаті. А Надійка з різнобарвних клубочків сукала цівки з яскравими нитками. Он вони, як спалахують на сонечку – ніби веселка в полі. За мить промінчики уже висвітлюють змащену рудуватою глиною долівку і, зрештою, лоскочуть дівчинці повіки.
Довгий час Надійці здавалося, що дорослі ніколи не сплять, бо раненько, щойно дівчинка просиналася, мама уже поралася біля печі, і вечором, засинаючи, крізь сон чула її тиху молитву. Лише одного разу, коли мама захворіла, Надійка з острахом ходила біля її ліжка , і не могла зрозуміти, що ж тепер буде зі світом, який без мами в одну мить так схолоднів, спорожнів і став таким безпорадним. Вона то торкалася маминої руки, то поправляла одіяло, як завжди робила перед сном мама, то примощувалася поряд і тихенько гріла мамині ноги своїми рученятами. Але, дякувати Богу, мама згодом одужала, а з нею все ожило.
Надійка знову, навіть із заплющеними очима чула, як потріскує вогонь, на який можна дивитися безконечно. Зазвичай, спочатку під його ненажерними язиками зникав крутінь соломи на черені, потім щезав і хмиз, від чого ці язики виростали у золотавого півня, що лиже челюсті печі, намагаючись вилетіти надвір через чорне черево комина. Від цього хата наповнюється теплим гіркуватим духом, в якому вгадується і терпка солома, і солодкувата вишня. Особливо дівчинка любила допомагати мамі пекти хліб, а ще краще – пироги. Тоді й вона могла докласти своїх рук: натерти маку, чи навіть нарізати яблук для начинки. Від думок про хліб у дівчинки аж у голові запаморочилось – вона миттю відкрила очі, і хотіла було зістрибнула з ліжка, щоб побігти до мами, погупотівши босими п’ятками по долівці, але отетеріла – це була чужа хата. Не було поряд ні мами, ні тата, ні дідуся. І радість, ніби череп’яна миска, що впала на гострий камінчик, розбилася на друзки. Вона знову заплющила очі, щоб повернутися у солодкий сон. На якусь мить яскраві сонячні промені і справді сплелися у візерунок, вишитий на рушникові, що висів навпроти її ліжечка на покуті, обвиваючи лік чи то Святого Миколая, чи її дідуся. Той сумно посміхався, як тоді, коли дівчинка бачила його востаннє. Скільки вона себе пам’ятає, дідусь завжди приносив у своїй торбинці щось їстівне – чи то окраєць хліба, що залишився від полудня, чи диких влежалих у траві, а тому вже м’яких і солодких грушок, чи жменьку терену. Та в цей рік дідова торбина тішила не стільки ласощами дітей, а й саму маму, яка вибивалася з останніх сил, щоб знайти чим нагодувати сім’ю. Ще з осені якісь дядьки з гвинтівками забрали від них не тільки худобу, птицю, реманент, а й усе, що можна було їсти - навіть зварені на обід картоплі. А коли мама заголосила, заламуючи руки, і вхопилася за останній мішечок із зерном, кремезний чоловік у шкіряній куртці з усієї сили так стібнув її батогом, що аж дісталося й дівчинці, яка не відходила від мами ні на крок. Тоді тато вхопив той батіг, розламав навпіл і кинувся до чоловіка. Тієї ж миті усі чужинці, ніби зграя зголоднілих вовків, накинулись на тата, збили його з ніг, а далі дівчинка за сльозами і нечуваним страхом мало що пам’ятає. Тата забрали – ось усе, що вона розуміла.
Ще кілька місяців по тому, щоб прогодувати сім’ю, мама вимінювала на їжу все, що у них було. Та дуже скоро скриня спорожніла і останнім часом вся надія була тільки на дідуся. Але і його торбинка день від дня ставала усе меншою, аж поки одного разу крім кори і жолудів у ній не знайшлося нічого… Ще з тиждень дідусь тихенько частував дівчинку сірими кусочками підпалків, які мама давала йому у ліжко, бо сам він уже піднятися не міг. У ці підпалки було намішано і перетертої з жолудями кори, і обірваних зі снопів, якими була крита їхня хата, залишків колосся, із яких де-не-де можна було знайти якусь зернину, і тертих трав, від чого тісто ставало буро-зеленкуватим і гірким. Запивали той наїдок настояними на кропі травами, визбираними із сіна, також гіркуватими, але із запахом літа і тепла. Згодом дідуся не стало.
І знову цей духмяний аж п’янкий запах свіжоспеченого хліба повернув дівчинку із напівзабуття. Дівчинка з острахом, щоб не налякати це солодке дивне марево, широко розплющила очі. Це була хата її тітки. Та тільки вона спробувала зістрибнути з ліжечка на долівку, як відчула знову, що десь далеко задзвонили дзвони. Ті самі, які ще недавно щоранку будили її, і під які вона засинала, бо їхня хата стояла недалечко від церкви, на перехресті. Але ж минулого року їх скинули із дзвіниці, і дівчинка сама бачила, як вони тяжко гупали об землю, зойкаючи наостанок протяжним стогоном, після чого здавалося не тільки церква, а й саме село оніміло і завмерло. А останнім часом церква мовчала. Поряд з нею за звичкою збиралися знесилені дітлахи, певно, сподіваючись на чиюсь милість, і, гойдаючись ніби серцевини дзвонів, спочатку голосно, а згодом усе тихіше й тихіше скиглили: хочу їсти… хочу їсти… хочу їсти… аж поки не затихали. Саме тоді, коли ноги дівчинки стали опухати, мама й погодилась віддати її тітці, яка з родиною жила неподалік, за лісом на хуторі, щоб трішки підгодувати її, бо родичам вдалося втримати у сховку корову і приховати якесь зерно.
І хоча тут, у тітчиній хаті, було так тепло і затишно, так пахло справжнім хлібом і молоком, дівчинці постійно хотілося плакати, бо там – у холодному і змореному голодом світі залишилася її мама. Тому вранці, коли тітка діставала з печі хліб – справжній, свіжоспечений, не з меленої кори і жолудів, а із житнього борошна, від духу якого аж у голові паморочилося, і який можна було не лише нюхати, а й відщипувати по крихті, а то й кусати, відчуваючи на зубах його податливу пружність, ще зовсім квола дівчинка вирішила, що має обов’язково потішити таким окрайцем маму. Додому ж недалечко – тітка й сполошитись не встигне, як вона уже повернеться назад. Та й день видався на диво теплим і сонячним.
Зима вже потроху відступала – сніги трималися лише у ярах та балках, але ліс ще дихав холодом. Сонце уже височенько підбилося над горизонтом, коли стара вовчиця вибрела зі свого лігва і одразу ж вловила незвичний для лісу запах – від ледь відчутного гіркуватого диму, до хвилююче солодкої плоті.
Того року з людьми діялося щось дивне: вони частіше ніж будь коли бродили по лісі, розставляли сільця, не гребуючи найменшою звіриною, навіть дрібним птахом, на якого ніколи раніше не полювали. Оббирали до останньої ягоди кущі, обнесли з диких яблунь і груш усі плоди, а взимку з-під снігу намагалися видлубати якусь поживу. Вовча зграя частенько то тут то там натрапляла на самотніх подорожних, які й не пручалися, коли вовки підходили до них упритул. Були серед них і жінки, і діти. Хоча врізався у пам’ять випадок, коли вожак кинувся навперейми запряженим у сани коням, ситим, не виробленим. Але люди, що там сиділи, випустили у вовків із довгих палиць цілий рій червоних кусючих бджіл, від гуку яких здригнулись навіть дерева. В той момент кілька інших людей, що сиділи позаду, кинулися врізнобіч, і, мов зайці, побігли між дерев, дивно тримаючи руки за спиною. Та жовтогарячі бджоли наздоганяли їх, і вони чи падали одразу, чи ще трохи відповзали, наповнюючи повітря гіркувато-солодким запахом свіжої крові.
Вовчиця прислухалась - з яру почулося шарудіння, не схоже ні на ходу звіра, ні на порух птаха. Вона причаїлась, стала сторожко прясти вухами і дуже скоро побачила, як поміж дерев виросла дивна тінь – то був не звір, і не людина - хіба що дитинча, накутане у якусь одіж, до якої поналипало й минулорічне листя, й глина з землею. Тінь з останніх сил виборсувалась із яру нагору, ледве брела по грузькому талому снігові, що час від часу переходив у липке болото, і все ж волокла за собою сіру замурзану торбину. Хоча вовчиця не була голодною, вона, ніби знехотя, вирівнявши хребта і втягнувши голову в плечі на підігнутих ногах пустилася назирці за легкою здобиччю. Дитя довго і вперто брело без стежки, чіпляючись торбиною то за кущі, то за суху деревину, але не полишало її. Кілька разів воно сідало перепочити, і щодалі, тим довші ставали ці перепочинки, хоча стежка, на яку в кінці кінців вибилась дитина, повільно повзла до річки, за якою вечорами блимали хижими вогнями і волали собачим гавканням людські обійстя.
На горбочку, де було трохи сухіше, певно, вже зовсім вибившись із сил, дитя присіло на купині сухої минулорічної трави. Вовчиця й собі лягла неподалік, і, поклавши голову на передні лапи, завмерла, придивляючись, як тінь притягла до себе клунок, довго і повільно розв’язувала його, а потім, діставши обома руками окраєць хліба, стала його нюхати. Вона то заплющувала очі, тулячи той окраєць до обличчя, то вдивлялась у нього, ніби там було щось утаємничено дивовижне, по тому відщипувала маленькі крихти, і клала до рота. Але не ковтала, що особливо дивувало вовчицю, а поволі смоктала їх, смоктала, ніби падаючи у забуття... Саме у цю мить звір впіймав на жаринки своїх очей погляд дитини, але на свій подив, не знайшов у них ні страху, звичного для людини, ні навіть здивування. Хіба що питання – тут є хтось живий? Дівчинка спочатку навіть втішилася, бо їй здалося, що то тітчин собака, з яким вона встигла подружитися, знайшов її. Та думка була такою кволою, що скоро почала танути в імлі, як і сама свідомість. У свої неповних 6 років дівчина бачила стільки мертвих очей, що ці посеред лісу здалися їй дивом, і нагадали теплі гарячі вогники, які спалахували щоразу в печі, коли мама заходилася готувати їсти.
Думка про маму змусила дівчинку з останніх сил спробувати зіп’ятись на ноги. Не відводячи від хліба очей вона загорнула його у рушник, заховала у торбину і стала вдивлятися у вечірню імлу, цупко тримаючи блідими тоненькими пальчиками торбину.
Он вона, та стежечка, яка відведе її до мами – то вона в’ється через леваду, то повзе змійкою біля самої безодні, огинаючи видолинком височенну могилу, що невідомо як виросла посеред поля. З її вершини видно увесь світ: з одного боку - дуби, що ростуть біля воріт тітчиного хутора, з другого - церкву неподалік їхньої хати, яка невгамовно калатає своїми дзвонами.
До мами. Їй понад усе у світі треба дійти до мами. І тоді вона обів’є своїми худими рученятами її шию, вдихне терпкий і такий рідний запах її волосся, розкаже, як пустилась додому навпростець, повз вовчий яр, кудою не раз ходили до тітки разом, як заблукала. Про те, що неподалік дороги їй привидівся з-під талого снігу хтось у татовій свитині, і як вона щодуху помчала геть скільки хватило сил, як скотилася у яр, як довго виборсувалася звідти по слизькому в розмоклій грязюці схилі вона не стане згадувати – для чого її бентежити. Головне, що вона дома, в її теплих обіймах, і світ навкруг сповнюється теплом і тихою світлою радістю.
А дзвони усе калатали - хочу їсти… хочу їсти… хочу їсти.
Ці дивні звуки не були схожі на людський плач, чи крик, який коли-небудь чула вовчиця. Це було тихе скавучання безпорадного дитинчати, від якого вогники в очах у звіра згасли.
Невдовзі сутінки геть затягли долину, і там, за могилою, у селі загорілося у вікнах кілька каганців. Вовчиця довго вслухалася в тишу, поки наважилася підійти ближче до дівчинки. Спочатку вона понюхала затиснутий в її руках клунок, потім торкнулася мокрим холодним носом ще теплих дитячих щік, і, сівши на задні лапи, підняла голову до неба й голосно протяжно завила. Здавалося, від її моторошного виття зірки на небі повідкривали очі, а місяць став іще блідішим, і мала спинитися кров у жилах, і не текти води у ріках. Та десь там в, помертвілому селі, біля онімілої церкви, на порожньому перехресті метнулася, ніби від страшного поштовху, жіноча тінь, і роздягнута, простоволоса відчайдушно кинулася на голос вовчиці.
А дзвони усе не вгавали – та крім матері у цілому світі їх ніхто не чув
ID:
913101
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.05.2021 16:34:56
© дата внесення змiн: 01.09.2021 13:30:26
автор: Luka
Вкажіть причину вашої скарги
|
