"Sopra le onde –
Vela d'argento… »
(Giovanni Donatello)*
Море,
Яке існує тільки в минулому
Таласса солона,
Що вирує у моїй свідомості
А ще в сумній казці,
Яку розповів сліпий лірник.
Море темних часів
Посріблене вітрилами аргонавтів
Тонкого прозорого льону –
Безпритульних прочан –
Шукачів металу сонця,
Всюди чужих, навіть на Острові Мрій.
Після мідних мечів,
Після бронзи ножів,
Що барвились вохрою,
Люди країни скель, що втратили твердь
Під сандалями і босими п’ятками-бджолами
Жадають срібного дня:
Поцятково:
Шматочками хмар, що впали в море,
Шматочками піни – Афродіти колиски.
Вони лишень зрозуміли,
Що вітрила – це теж хмари,
Що життя – це вітер випадку,
Лишень стрибнули з одного моря до іншого,
З берегів рибалок долі
До земель негостинних овечих і сопілкових,
Як зуби дракона лускатого
Проросли із землі війною. Страшною.
А потім –
З металом сонячним
Тікати у світ білих скель –
Посріблених світлом
І подихом злого Борея –
Варвара.
А Ясон
Кинув свій срібний перстень
У глибокий колодязь Атени,
Що вирив Кекропс.
Ясон – взутий в одну сандалю
Не знав,
Що епоха сонячних глечиків
Довершилась**.
Примітки:
* - «Над хвилями – срібне вітрило…» (Джованні Донателло) (іт.)
** - Бронзова доба справді давно довершилась – ще три тисячі років тому. Ми живемо в епоху заліза…
Дякую за відгук! Я пишу в своєму стилі - деякі вважають, що надто метафорично..... 
Глибоко кпаєш, Артуре! 
Цікавий вірш! 
