Хай вікінги марять великим грабунком,
Паплюжать дракари нехай острови,
Грабунок ще стане синам подарунком –
З Новітнього Риму рушають човни.
Під лагідним небом тихесеньким морем
Ідуть до порогів, ім’я яким «Смерть»!
Зітхнули століття, просякнуті горем.
Оспівані ті, хто здолав хоч би чверть.
Ревуть ці пороги, суворі навіки,
І небо як ясне, зірки-ліхтарі!
Бурхливі – спокійні, о море, о ріки,
По водному плесу ідуть веслярі.
За всіх найвправніші, тож руссю їх кличуть.
Що голови бритів?! Що вихор сокир?!
О води, стихіє, усе тобі личить:
Непевний цей спокій і впевнений вир!
Хай еллінське злато добуте не в битві,
Не забране з бритських церков, вівтарів,
Отримано чесно в новітній гонитві
За добрим прибутком русі-веслярів.
Їх слава лунає: керують річками,
На водах їх право, а Київ – хто взяв?
На пагорби тягне всю рибку гачками
Їх митниця, пристань і міць переправ.
Тож руссю їх кличуть! Сокира при боці!
І спис на готові. І княжі мечі.
Бідуй, каламутник водиці в потоці,
Пустився вже сокіл по правім плечі.
Де чвака болото – колосяться ниви?
Про хліб слов’янина всяк чуло маля.
Порядок, де Правда! Не знайде наживи
Розбійник чи вікінг, де Руська земля!
14 травня 2021 р.
Русь («гребці») – так у другій половині IX століття, натякаючи на насамперед свої мирні наміри деяким із чужинців (звісно тому, кому не мали бажання продемонструвати інших намірів), наляканим їх зовнішнім виглядом і наявністю серйозної зброї (літописний стандарт озброєння руських дипломатів – сокира, ніж, меч і щит), сходячи із своїх човнів після довгої річкової або морської подорожі, представляли себе люди походженням із берегів Варязького моря, яке наразі має назву Балтійського. Джерела не дозволяють певно стверджувати до якого саме етносу їх слід було б відносити до того часу, як за ними причепилася зазначена назва, але прийнято вважати їх найбільш спорідненими зі шведами.
На відміну від своїх родичів, інших вправних веслярів – тих же данців, шведів, норвежців, які залишилися в Скандинавії або зберігали політичну залежність від неї і яких із часом почали узагальнено називати вікінгами («піратами», окрім вікінгів також узагальнено називалися «данами» або «норманами», у руських літописах люди з тих місць називалися «варягами»), русь головним чином отримала славу не грабіжницькими набігами на чужинські прибережні поселення (хоча без цього також не обходилося), а підтриманням протягом значного періоду часу водних торгівельних шляхів, насамперед між варягами й Римською імперією (умовно «Східною», яка зберегла усталену державність після знищення державності її однойменної сестри – Римської імперії, яку прийнято умовно позначати «Західною»; незважаючи на офіційність латинської мови через збереження панівного стану переважно еллінською аристократією назва на еллінський манер також інколи вимовляється як «Ромейська», у той час як велика частина її пересічних мешканців називала свою державу просто «Романією»; завдяки історико-політичним махінаціям діячів Священної римської імперії дойчської нації (дойче, Дойчлянд – історична і єдина сучасна самоназва народу й держави, які світ у часи інтернету завзято продовжує називати німцями чи германцями, Німеччиною чи Германією відповідно) десь із середини 2 тисячоліття в історіографії також фальшиво позначається як «Візантійська» – за попередньою назвою Нового Риму (Візантій), її столиці, більш відомої під неофіційною назвою Константинополь («місто Костянтина»), нині офіційно Стамбул). Найвідоміший такий шлях отримав назву «із варягів в елліни» (елліни, Еллада – історична і єдина сучасна самоназва народу й держави, які світ у часи інтернету через давню римську помилку завзято продовжує називати греками й Грецією відповідно).
Ця надзвичайно прибуткова справа забезпечувала товарообмін між землями варягів (умовно «тих, хто заприсягся на мечі» або «мечник») і Римської імперії.
Цей шлях пролягав морями, річками й озерами, значну його частину човни також доводилося тягти волоком суходолом. Для його забезпечення русі довелося взяти під контроль значні території місцевих племен, які мешкали на його шляху й не змогли дати собі ради після розпаду Антського союзу.
Спершу встановлений руссю вірогідно досить поміркований каганат (назви першого руського державного утворення не зберіглося, окрім свідчень щодо іменування його очільника каганом, звідси умовний «Руський каганат»), незважаючи на прагнення політично віддалитися від Скандинавії, згодом усе ж набув характер більш тісного зв’язку із нею. Із цієї причини влада в майбутній великій державі в різні часи набувала то більш варязького, то більш руського незалежного вигляду, але з неодмінним залученням варягів до військових справ. При цьому започаткована політична відокремленість, відмінність русі від варягів зберігалася (у літописах русь згадується серед племен, які закликали варягів покняжити; князь радіє, що в битві загинули варяги та його вороги, а русь зосталася неушкодженою, тощо). Але із більшою підтримкою варягів прибульці зазвичай могли переходити до більш рішучих дій.
Угамувавши опір незгодних силою зброї та перетворивши останніх на дорогоцінний слов’янський товар невільничих ринків, русь за допомогою варягів значно розширила свій вплив і зробила головним своїм осередком Київ, який став найважливішим центром її збагачення, символом її переможної річкової дипломатії та впливу. Саме тут найдовший час розміщувався головний стіл великого князя. Натомість, усі більш-менш підконтрольні русі території за руськими літописними джерелами були зверхньо позначені самою руссю в якості так званої «Руської землі», а підпорядковані їй люди – в якості людей «руських». Правда руська (XI-XII ст.), яка стала руським письмовим збірником тогочасного європейського звичаєвого права, серед іншого упорядкувала й відносини між варягами, руссю та слов’янами, обмежуючи права останніх.
Але насправді фактичні умови панування русі, які з часом склалися, спричинили її надзвичайно швидку асиміляцію. Письмові джерела підтверджують двомовність панівного прошарку русі й поступове зростання серед неї кількості дітей з іменами, властивими суто місцевому корінному населенню. Так вийшло, що русь непомітно для себе розчинилася в останньому, ставши частиною його етногенезу й частково передавши об’єднаним під руською владою племенам свою вже досить прославлену у світі назву, натомість неасимільована частина русі після певних суперечливих політичних рішень, зокрема з релігійних питань, і втрати Руською землею минулого значення вірогідно повернулася до Скандинавії. Відповідно представники русі, які відмовлялися від продовження забезпечення шляху «із варягів в елліни», втрачали й необхідність і навіть право називати себе руссю. До того ж скандинавці також не мали підстав бачити в цих людях представників іншого етносу, а тому не зберегли окрему пам'ять про них на власній землі.
Після фактичного зникнення найсуттєвіших відмінностей русі від руських людей та розпаду єдиної держави колишні її частини з часом здійснили спробу політичної підміни поняття Руської землі «Руссю». У той час, як літописне «піти в русь» до цього лише образно позначало походи до найщільніше заселених руссю місцин (Наддніпрянщини й частини Білорусі), спроба використати назву Русь новими державними утвореннями – і справді спадкоємцями частини державницьких і культурних традицій колишньої Руської землі стала спробою позбутися колишнього підкреслення підлеглості корінного населення чужинцям, але при цьому залишити минулу славу за собою. Ця спроба мала певний успіх і була з часом частково схвально оцінена місцевим населенням, частково засвоєна міжнародною спільнотою, які ніби й не помітили підміну тлумачення «всієї русі (народу)» «всією Руссю (територією)».
Шлях із Києва до Нового Риму (руські літописи називають його Царгородом, у той час як місцеві неофіційно називали його Константинополем на честь імператора, який зробив із міста столицю, тогочасні офіційні документи також нерідко ігнорують офіційну назву, надаючи перевагу Константинополю, нині знову ж таки Стамбул) пролягав Борисфеном (нині Дніпро) і Руським морем (нині Чорне), тривав 30-40 днів і був пов'язаний із проходженням небезпечно гострих і швидких річкових порогів, смертоносні назви яких слов’янською та руською мовами залишили деякі писемні джерела.
XI-XII століття позначилося на русі втратою суттєвого значення цього шляху внаслідок хрестових походів, зокрема через взяття хрестоносцями в 1204 році зазначеної вище столиці Римської імперії («Східної»), що дозволило встановити надійні зв'язки зі Сходом через Середземне море. Спричинений цим економічний занепад значно похитнув єдність Руської землі.
Слід також зазначити, що використання руськими літописами в часи відсутності розрізнення великої та маленької літери таких обертів як «руська земля», «піти в русь», а також міжнародні договори в часи незрілого за сучасними мірками самого уявлення про державність, які скоріше слід уважати укладеними безпосередньо з представниками русі, аніж із відповідною державою – усе це у пізніші часи стало предметом дискурсу щодо усвідомлення руссю своєї державності, а також, оскільки тодішнє руське державне утворення все ж таки в сучасному розумінні відповідає ознакам держави, відшукування достеменних писемних джерел щодо можливої назви такої держави, або умовного відповідника, який слід використовувати на її позначення. Увижається, що такою конструкцією, утвореною за допомогою саме власних літописних джерел русі, можна вважати виключно поняття «Руська земля» (так наразі дойчською називається Російська Федерація («Rusland»), вона ж Росія згідно із конституцією).
Однаково велике поширення, незважаючи на коріння, що походять з Римської імперії («Східної»), вірогідно через, по-перше, більш раннє згадування у писемних джерелах на відміну від руських літописів, по-друге, згадування однозначно саме в якості назви країни, а також суттєвий вплив на світ культури колишньої Римської імперії («Східної», «другого Риму», у той час, коли третім поряд із іншими державами намагалась у свій час стати Москва) набула й форма «Росія», утворена імператором Римської імперії («Східної») за еллінською традицією відповідно до почутої ним назви прибульців (русь) з урахуванням обмеження еллінської вимови щодо вживання «о» замість «у». «Росія» разом із «Російська Федерація» є сучасною офіційною назвою відповідної держави, щоправда російською її назва вживається з подвоєнням «с» через допущену похибку під час перекладу запозиченої з іншої мови форми. Відповідно у тюркських мовах «Русія» ігнорує характерну еллінську й російську спадщину й має наголос на першому складі, що можна вважати значно ближчим до першоджерела.
Інші конструкції, які не зустрічалися в наближених до існування відповідної держави джерелах, або чесно підкреслюють неможливість встановлення достовірної назви держави русі через її відсутність, або використовуються в історичному контексті для опису її окремих територій чи процесу розвитку держави, або пропонуються (і відверто, і завуальовано) з політичною метою. Прикладами таких умовних позначень є: у Конституції України – «Князівська держава Володимира Великого», в українській історіографії – «Київська Русь» або «Київська держава», яка згодом трансформувалася в Руське королівство, у російській історіографії – «Давньоруська держава», яка пройшла умовні етапи «Новгородської Русі», об’єднання в «Київську Русь», відкочування до «Володимиро-Суздальської Русі» й нарешті трансформувалася в Росію.
Незважаючи на усвідомлення фактичного припинення цієї держави внаслідок умовно татаро-монгольської навали, в історіографії різних країн прослідковується відносна тяглість «тисячолітньої Русі» – державні утворення, на які розвалилась колись могутня держава, потрапляючи й звільняючись від іноземної залежності, завжди намагались посперечатись із приводу визнання саме за собою правонаступництва щодо минулої Руської землі, позмагатись за першість у погляді на ідею її возз’єднання чи щодо заперечення необхідності реалізації такої ідеї взагалі.
Нажаль, у бажанні доєднатися до слави насамперед колись могутньої руської держави, ба більше –звести перед тим її велич в абсолют, обумовити свої права на неї всі її умовні правонаступники підчас неймовірно варварськими методами, нещадно залишаючи в історії хаотичні величезні білі плями, заперечували то історію її утворення, то подальший вплив інших культур, у зв’язку з якими колишня русь і руські люди перебували, деградували або розвивалися тривалий час, жертвуючи історичністю заради піднесення національного міфу. Кислотою випалювалися питання скандинавської природи заснування руської держави, величезного зовнішнього впливу на розвиток її наступників у період литовського, польського, умовно татаро-монгольського, османського панування. Але нажаль і сучасники за інерцією чи за принципом політичної доцільності дуже часто продовжують ігнорувати чи ще більш заплутувати шлях до відповідей на такі білі плями, виправдовуючись незрілістю власних народів до сприйняття історії без історичних міфів.
Така кумедна каша змушує заклякати на місці багатьох людей у пошуку відповіді на прості питання. Бйорнсон чи Еріксон більше не нагадують Коваленка чи Гордієнка, але утворених за допомогою чомусь тюркського «ко» (узагалі то тюркською більше «ка» – «син»). Оспіваний незчисленну кількість разів символ слов’янської бойової звитяги козак (тюркською «син неба») не може походити на того, чия назва хоч і вимовляється так, ніби він ввижається небезпечним стрічним, але все ж натякає на те, що в нього не має, навіть перекласти цей саркастичний фразеологізм складно, чи то дому-даху, чи то роду, не має князя, який забезпечить захист за службу й інші так би мовити державні гарантії. Бо єдина служба, яку зобов’язаний був нести перед Золотою Ордою бродник, полягала лише в забезпеченні в разі необхідності ординцям безпечної та швидкої переправи через надійний брід, але при цьому за ним залишалося право брати з інших за переправу суттєву плату, що робило з нього за великим рахунком «вільну людину» порівняно з іншими верствами населення.
«Батько отаман» аж ніяк не схоже на тавтологію, яку якщо вже й вживати, то треба писати через дефіс. «Ата» ж не може бути «батьком», позиченим із тюркської мови. Колірне позначення сторін світу у тюркських народів (чорний – північ, червоний – південь, білий – захід, синій – схід) не могло аж ніяк бути причиною появи на мапах дивовижно мальовничих назв умовних частин колишньої Руської землі: «Чорна Русь», «Червона Русь», «Біла Русь». Чорне море зовсім не тому чорним прозвалося, що воно на півночі від Османської імперії в період її розквіту розташовувалося, а Червоне на півдні. Не може такого бути, що й Середземне море тюркськими мовами Білим звалося.
Бо це ж зовсім неправильно, не могли ж використовуватися в ті часи тюркські слова, як у наш час англійські? Чи могли? Але чому? Не було ж ніякої Гранд Татарії. Римська імперія правда була. А якщо й була Гранд Татарія, то назва її «невстановленого походження», а не за аналогією з Малою і Великою Грецією, з якої потім Малу й Велику Русь отримали. І чи приходила, візьмемо вище, та русь взагалі із країв далекого Варязького моря? Чи то наші власні слов’яни з якої-небудь річки Рось, що б воно не значило, просто взяли за моду скандинавськими мовами розмовляти? Так-так, це Рим, елліни могли всім світом володіти й по собі залишити замість волохів румунів з Румунією замість Волощини, а не якісь шведи, а тим паче татари з монголами. Каша цікава…
Схема
Хай ВІ-кін-ги МА-рять / ве-ЛИ-ким гра-БУН-ком,
!10 010 010 010
Па-ПЛЮ-жать дра-КА-ри / не-ХАЙ о-стро-ВИ,
010 010 / 0!0 01
Гра-БУ-нок ще СТА-не / си-НАМ по-да-РУН-ком –
010 !10 / 010 010
З Но-ВІТ-ньо-го РИ-му/ ру-ША-ють чов-НИ.
010 010 / 010 01
Під ЛА-гід-ним НЕ-бом / ти-ХЕ-сень-ким МО-рем
!10 010 / 010 010
І-ДУТЬ до по-РО-гів, / ім’Я я-ким «СМЕРТЬ»!
01! 010 / 010 !1
Зіт-ХНУ-ли сто-ЛІТ-тя, / про-СЯК-ну-ті ГО-рем.
010 010 / 010 010
О-СПІ-ва-ні ТІ, хто / здо-ЛАВ хоч би ЧВЕРТЬ.
010 0!! / 01! !1
Ре-ВУТЬ ці по-РО-ги, / су-ВО-рі на-ВІ-ки,
!10 !10 / !10 010
І НЕ-бо як ЯС-не, / зір-КИ-ліх-та-РІ!
!10 !10 / 010 01
Бур-ХЛИ-ві – спо-КІЙ-ні, / о МО-ре, о РІ-ки,
010 010 / !10 !10
По ВОД-но-му ПЛЕ-су / і-ДУТЬ вес-ля-РІ.
!10 010 / 010 01
За ВСІХ най-вправ-НІ-ші, / тож РУС-сю їх КЛИ-чуть.
!10 !10 / !10 !10
Що ГО-ло-ви БРИ-тів?! / Що ВИ-хор со-КИР?!
!10 010 / !10 01
О ВО-ди, сти-ХІ-є, / у-СЕ то-бі ЛИ-чить:
!10 010 / 0!0 !10
Не-ПЕВ-ний цей СПО-кій / і ВПЕВ-не-ний ВИР!
010 !10 / 010 !
Хай ЕЛ-лін-ське ЗЛА-то / до-БУ-те не в БИТ-ві,
!10 010 / 010 !10
Не ЗА-бра-не з БРИТ-ських / цер-КОВ, вів-та-РІВ,
!10 010 / 010 01
О-ТРИ-ма-но ЧЕС-но / в но-ВІТ-ній го-НИТ-ві
010 010 / 010 010
За ДОБ-рим при-БУТ-ком / ру-СІ-вес-ля-РІВ.
!10 010 / 010 01
Їх СЛА-ва лу-НА-є: / ке-РУ-ють рі-ЧКА-ми,
!10 010
На ВО-дах їх ПРА-во, / а КИ-їв – хто ВЗЯВ?
!10 !10 / !10 01
На ПА-гор-би ТЯГ-не / всю РИБ-ку гач-КА-ми
!10 010 / !10 010
Їх МИТ-ни-ця, ПРИС-тань / і МІЦЬ пе-ре-ПРАВ.
!10 010 / !10 01
Тож РУС-сю їх КЛИ-чуть! / Со-КИ-ра при БО-ці!
!10 !10 / 010 010
І СПИС на го-ТО-ві. / І КНЯ-жі ме-ЧІ.
!10 010 / !10 01
Бі-ДУЙ, ка-ла-МУТ-ник / во-ДИ-ці в по-ТО-ці,
010 010 / 010 010
Пу-СТИВ-ся вже СО-кіл / по ПРА-вім пле-ЧІ.
010 !10 / !10 01
Де ЧВА-ка бо-ЛО-то – / ко-ЛО-сять-ся НИ-ви?
!10 010 / 010 010
Про ХЛІБ сло-в’я-НИ-на / всяк ЧУ-ло ма-ЛЯ.
!10 010 / !10 01
По-РЯ-док, де ПРАВ-да! / Не ЗНАЙ-де на-ЖИ-ви
010 !10 / !10 010
Роз-БІЙ-ник чи ВІ-кінг, / де РУСЬ-ка зем-ЛЯ.
010 !10 / !10 01
Силабо-тонічна система:
перехресне римування АбАб, де рими
«А» – 4-стопний амфібрахій 010 з цезурою після 2-ої стопи з жіночими (нарощеними) закінченнями (клаузулами),
«б» – 4-стопний амфібрахій 010 з цезурою після 2-ої стопи з чоловічими усіченими закінченнями (клаузулами) 01.
ID:
913966
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.05.2021 10:30:57
© дата внесення змiн: 26.11.2023 11:40:57
автор: Andrew Pushcha
Вкажіть причину вашої скарги
|
