Не стати нам ближчими, хвилі ослабли.
В німе позачасся – всі мрії – між хмарами,
Хоч спогади нищила. весен кораблик
Уперто вертався у пінному мареві.
Дивися, як тіні ми, з плоті та крові…
Трималась в руках, хоч так звав мене криком ти.
І хвилями синіми світ паперовий
Блукав, розмокав він – повинен був зникнути!
Між хвиль білим вершником рвався невпинно,
Долаючи милі крізь піну каскадами.
Для нас двох довершене світло безцінне
З поверхні ідилій тонуло… бо зрадили…
Воно захлиналося вутле й незграбне –
Глянь, щогла геть збита, погнута вітрищами.
Пливе – ніби мало все, з весен кораблик
До рук Афродіти – коханням незнищеним…