Птаха в тумані - людина в кармані,
Мовчать вони двоє тихенько.
Вони ж бо словами себе знову ранять...
Прокинуться разом раненько,
Наллють собі кави - в вікно споглядають:
Синички сидять там на вишні.
Цілунки, обійми - вони ще не знають
Що їм зготували Всевишні.
Сидить він в кармані та птаху тримає -
Гачок його в шкіру їй впився.
Вона ж так співає, проте не літає...
Їй сон знов поганий наснився.
Відпустиш, відпустиш? Вона все чекає,
Щоб крила розправити в небі.
Мабуть всю цю казку вона не пізнає,
Для нього ж це рівно ганебі.
Чому ж ти сидиш, мов каміння, в кармані?
Їй небо потрібно як ліки!
Яка горда птиця у виш не злітає?
Хіба ж вона може терпіти?
Ти все перетерпиш, лиш вмій відпустити,
Бо в цьому кохання основа:
Якщо хтось один не зуміє злетіти -
Нехай допоможе друго́му.
07.06.2022
Дуже цінні останні два рядки: споріднені душі зближуються у польоті, неволя одного не зробить щасливим другого!
Макс Дрозд відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Інколи здається, що в останні рядки я вкладаю більше сенсу, аніж в сам твір...
Така дивина, але воно саме якось так виходить
Дякую за сприйняття! Безмежно радий візиту!
Неволя губить переплетені долі...
